Все це розповідав згодом Ситник самому внязеаі Ярославу, і лице йому промінилося не так добротою, як прозорими краплинами поту вдоволення й пихи за добре виконане ведіння.
— Хотіли вони мене обдурити, та не внишло!
Болеслав, однак, обдурив не Ситника, що. було б занадто дріб'язковим для такого великого к славного чоловіка, — він обдурив навіть історію. Від своєї третьої жони Емнільди мав він синів Мішка, якни згодом успадкував престол (на жаль, нічого більше, бо не прозвали його Великим, як Болеслава, а — Гнусним) і Отгона, а також двох доньок, одна з яких. народилася її значними тілесними вадами і, власне, лишилася б у довічному дівуванні, аби не мала високого походження, друга ж була Регелінда. Першу доньку Болеслав видав за німецького маркграфа Германа, володіння якого граничили з польськими землями і якому, отже, доводилося запобігати перед таким могутнім владцею, як Болеслав. В свою чергу Герман эавжди ставав за свого тесгя перед германським імператором, хоч і докоряв іноді Болеславові за його калікувату донечку. Але польський князь добре відав, що розділив своїх дочок саме так, як треба: гіршу — для графа, бо що й таке маленький граф поміж двома землями? А ліпшу — для князя Київського, який перевищує всіх і славою, і багатством, і потужністю. Та коли з Святополком нічого не вийшло і Регелінда повернулася до батька з порожніми руками, хитрий Болеслав запропонував графові Герману одправити свою калічку в монастир, а пошлюбити її сестру. Це влаштовувало всіх, крім тої, що мала йти в монастир, але вона до уваги не бралася. Регелінда ж стала графинею, і коли пізніше в Наумбурзі споруджувано собор, то на порталі висічено поряд з постаттю графа Германа також постать Регелінди. Граф Герман стоїть задумливий і трохи сумний. Регелінда й у камені позосталася сама собою: з жіночим недбальством притримує на собі шати і сміється лукаво і заохотливо. Так її й прозвано Розсміяна Полячка. Болеслав же розпустив чутку, що мав дочок аж трьох, що Регелінда — це друга, а лиш третя була за Свято-.полком; ніхто не міг розібратися, в крутійстві польського владці, навіть єпископ з Мерзебурга Тітмар, який став учасником походу на Київ і однотовував кожний вичии Болеславів, а перед тим описав життя польського князя, почавши, здається, ще до постряжин, і той нічого не міг збагнути в заплутаності таємничого родившого життя Болеслава і не наважився подати імен дочок.
Ясна річ, ні Ситник, ні сам Ярослав не могли цього знати — бо а звідки?
А там погодя пізньою ніччю прискакали до Києва варяги з Еймуядом, і той пішов просто до княжих покоїв, попросився до Ярослава, відірвав його від читання священної книги грецької, поклав до ніг князевих так, щоб падало світло від свічки, щось темне, кругле, страшне.
— Чи впізнаєш, князю?
Ярослав здригнувся. На нього дивилися мертві окаянні очі Святополкові.
— Великий подвиг хоробрості звершили ми, — гордо мовив Еймунд. — Звелиш поховати брата з почестями?
— Подбай сам. А я молитимусь, — відповів Ярослав і відвернувся.
Еймунд міг би похвалитися. То була неабияка виправа. Доспіли до табору Святополкового аж коло Карпат. В старому дубовому лісі, прозорому й збадьорливому. Розкішний чотиряпілковий намет князів, з високим Святополковим стягом угорі (на білому полі два схрещені золоті списи), стояв під розложистим дубом. Такі дуби посвячувалися колись богам, а цього Еймунд посвятив смерті, його люди, перебрані в таку саму одіж, як і в Святополкового супроводу, не ховаючись, нагнули дубове гілля над князевим наметом, прив'язали міцною вірьовкою верх намету і стяг, мовби для покрепи від бурі або вихору. Коли ввечері князь став трапезувати, Еймунд перевдягся жебраком, начепив цапину бороду, обійшов табір, просячи мило-стилю і видивляючись де що. А вночі, коли всі поснули, Еймунд з двома варягами підкралися до намету, перерубали вірьовку, дерево розпростало свої віти, підсмикнуло весь намет одразу високо вгору, свічі всередині погасли, варяги кинулися в пітьму просто до княжого ложа, стали наносити удари. наосліп, але влучно й безжально. Потім з головою вбитого кинулися до втечі.
Все це міг би розповісти Еймунд князеві. Але нащо? Скальди, складуть про це сагу і співатимуть її довго й повсюди, і прославиться Еймунд ще більше, ніж досі, від князя ж йому потрібне золото, і він його матиме.
Дивно влаштоване княже вухо: воно чує тільки те, що. хочеться чути князеві. Вже й до цього серед люду йшов поголос про невинно вбитих юних князів Бориса й Гліба, але тільки тепер, по смерті свого найзагрозливіщого суперника Святополка. Стало відомо Ярославу про чудеса у Вишгороді, де був похований Борис, і про знайдення тіла Глібового на річці Смядині. Обпалило вогнем палючим ногу варягові, коли той наступив на могилу князя Бориса, ще одному варягові иокор-чило руки, бо хотів обіпертися об хрест на Борисовій могилі, потім з нічого спалахнув верх Вишгородської церкви святого Василія, і церква згоріла дощенту, але все її майно уціліло неторкане. Тіло ж Глібове, що лежало чотири роки непоховане, кинуте на розтерзання воронню, збереглося нетлінно, і вночі над ним являвся стовп вогненний, мовби свіча палаюча, і спів ангельський чувся всім, хто йшов мимо, і пастухам, і ловчим людям...
Звичайно ж, убивця братів був Святополк, цей окаянний князь, що заради власного добра готов був запродати рідну землю чужинцям.; однак чудесні знаки з могил невинно замордованих князів уперто пов'язувалися з варягами, відомо ж було всім, :що варяги крутилися тільки в службі Ярославовій, тому й намірився він одіслати всі їхні дружини з Києва, а потім прикликав презвутера Ларивона, який замінював поки що єпископа, бо Анастас Корсунянин утік з Болеславом до Польщі та вже там і помер од глибоких старощів, і повідав про братів своїх мучеників. Перенесено було з Смядині тіло Глібове й поховане коло Бориса. Потім Ларивон зібрав увесь клір Київський і всіх попів, хресним ходом повів їх на Вишгород; Ярослав теж ішов з ними, відмовився від коня, всю цю далеку й їку путь витерпів, попри свою скалічену ногу, і після моління над невинно убієнними заклав князь дубову кліть на ісці згорілої церкви святого Василія а тим, щоб спорудити тут храм на честь Бориса й Гліба.