Благаю Вас, негайно після одержання мого листа пошліть телеграму в Токіо. Нехай хто-небудь замінить пробки в моїй лабораторії. Тоді я зможу матеріалізуватися.
Заздалегідь вдячний Куракі".
Я довго вглядався в темряву під яблунею. Потім спустився з тераси, підійшов ближче. Блідо-голубе, ледь видиме сяйво погойдувалося під стовбуром. Придивившись, я розгледів силует людини. "Примара" благально, як мені здалося, здіймала до неба руки.
Більше я не став гаяти часу. Я добіг до монорейки і зі станції провідеофонив у Токіо.
Вся ця операція забрала десять хвилин.
Вже дорогою додому я згадав, що забув укласти Алісу. Я наддав кроку.
На терасі світла не вимкнули.
Там Аліса показувала свій гербарій і колекцію метеликів невисокому виснаженому японцеві. Японець тримав у руках каструльку і, не зводячи очей з Алісиних скарбів, делікатно їв манну кашу.
Побачивши мене, гість низько вклонився і сказав:
— Я професор Куракі, ваш довічний слуга. Ви і ваша донька врятували мені життя.
— Так, тату, це мій примара, — мовила Аліса. — Тепер ти в них віриш?
— Вірю, — відповів я. — Дуже приємно познайомитися.
ЗНИКЛІ ГОСТІ
Підготовка до зустрічі лабуцільців проходила урочисто. Ще ні разу Сонячної системи не відвідували гості з такої далекої зірки.
Першою сигнали лабуцільців прийняла станція на Плутоні, а через три дні з'язок із ними встановила Лондельська радіообсерваторія.
Лабуцільці були ще далеко, але космодром Шереметьєво-4 був повністю готовий до їхнього прийому. Дівчата з "Червоної троянди" прикрасили його гірляндами квітів, а слухачі Вищих поетичних курсів відрепетирували музично-літературний монтаж. Усі посольства забронювали місця на трибунах, і кореспонденти ночували в буфеті космодрому.
Аліса жила неподалік, на дачі у Внуково і збирала гербарій. Вона хотіла зібрати гербарій кращий, аніж зібрав Ваня Шпіц зі старшої групи. Тож Аліса не брала участі в підготовці урочистої зустрічі. Вона навіть нічого не знала про неї.
Та й сам я до зустрічі не був прямо причетний. Моя робота почнеться потім, коли лабуцільці приземляться.
А тим часом події розгорталися так.
8 березня лабуцільці повідомили, що виходять на колову орбіту. Приблизно в цей час і сталася трагічна випадковість. Замість лабуцільського корабля станції наведення засікли зниклий два роки тому шведський супутник "Нобель-29". Коли ж помилку було виявлено, з'ясувалося, що лабуцільський корабель зник. Він уже пішов на посадку, і зв'язок із ним тимчасово урвався.
9 березня о 6.33 лабуцільці повідомили, що приземлилися в районі 55°20΄ північної широти і 37°40΄ східної довготи за земною системою координат, з можливою похибкою в 15, тобто неподалік від Москви.
Надалі зв'язок припинився, і поновити його, за винятком одного випадку, про який я скажу згодом, не вдавалося. Виявляється, земна радіація шкідливо впливала на прилади лабуцільців. Тої ж миті сотні машин і тисячі людей кинулися в район посадки гостей. Дороги були забиті охочими знайти лабуцільців. Космодром Шереметьєво-4 спорожнів. У буфеті не лишилося жодного кореспондента. Небо Підмосков'я кишіло вертольотами, гвинтокрилами, орнітоптерами, вихорольотами та Іншими літальними апаратами. Здавалося, хмари велетенських комарів нависли над землею.
Якби навіть корабель лабуцільців пішов під землю, його все одно виявили б. Та його не знайшли.
Жоден із тутешніх жителів не бачив, як спускався корабель. А це тим паче дивно, тому що в ті години майже всі жителі Москви і Підмосков'я дивилися в небо. Отже, сталася помилка.
Надвечір, коли я повернувся з роботи на дачу, все нормальне життя планети було порушене.
Люди боялися, чи не трапилось чого-небудь із гостями.
— Можливо, — сперечалися в монорейці, — вони з антиречовини і при вході в земну атмосферу випарувалися?
— Без спалаху, безслідно? Дурниці!
— Та чи багато ми знаємо про властивості антиречовини?
— А хто тоді радирував, що приземлився?
— Може, жартун?
— Нічого собі жартун! То, може, він і з Плутоном розмовляв?
— А можливо, вони невидимі?
— Однаково їх зафіксували б прилади...
Але все-таки версія про невидимість гостей завойовувала дедалі більше прихильників...
Я сидів на веранді і думав: а може, вони приземлилися поряд, на сусідньому полі? Стоять зараз, бідолашні, біля свого корабля і дивуються, чому це люди не хочуть звертати на них уваги. От-от образяться і полетять... Я хотів було вже спуститися вниз і вирушити на те саме поле, як побачив вервечку людей, що виходили з лісу. Це були жителі сусідніх дач. Вони трималися за руки, ніби грали в дитячу гру "коровай, коровай, кого хочеш, вибирай". Я збагнув, що сусіди передбачили мої думки і шукають навпомацки невидимих гостей.
І в цю мить зненацька заговорили всі радіостанції світу.
Вони передавали запис повідомлення, яке піймав радіолюбитель із Північної Австралії. У повідомленні повторювались координати і далі йшли слова: "Знаходимося в лісі... Вислали першу групу на пошуки людей. Не перестаємо приймати ваші передачі. Здивовані відсутністю контактів..." На цьому зв'язок урвався.
До версії про невидимість пристало ще кілька мільйонів прихильників. З тераси мені було видно, як вервечка дачників зупинилася і потім знову повернула до лісу. І в цю мить на терасу піднялася Аліса з кошиком суниць у руці.
— Чого вони всі бігають? — запитала вона, не привітавшись.
— Хто "вони"? Треба говорити "добридень", якщо не бачила з ранку свого єдиного батька.
— З вечора. Я спала, коли ти поїхав. Добридень, тату. А що трапилось?
— Лабуцільці загубилися, — відповів я.
— Я їх не знаю.
— Їх ніхто ще не знає.
— А як же вони тоді загубилися?
— Летіли на Землю. Прилетіли і загубились.
Я відчував, що говорю дурниці. Але ж це була чистісінька правда. Аліса глянула на мене з підозрою:
— А хіба так буває?
— Ні, не буває. Як правило, не буває.
— А вони космодрому не знайшли?
— Напевно.
— І де ж вони загубилися?
— Десь під Москвою. Можливо, й неподалік звідсіля.
— І їх шукають на вертольотах і пішки?
— Авжеж.
— А чому вони не прийдуть самі?
— Мабуть, вони ждуть, поки до них прийдуть люди. Адже вони вперше на Землі. От і не відходять від корабля.