Коли б не Михайло...

Кир Булычев

Кір БУЛИЧОВ

КОЛИ Б НЕ МИХАЙЛО...

1. МАРИНА

— Зрозуміло, я розповім про все по порядку. Мені немає ніякого сенсу що-небудь приховувати, тим більше що я з самого початку подумала — ліпше б мені залишитися вдома. Але Рая така мила, ви не уявляєте, яка вона чудова жінка, завжди готова допомогти, ніколи ні в чому не відмовить, а відтак з нею по-людськи цікаво. У мене небагато друзів і, знаєте, з віком стає все менше, але я іноді казала собі, що життя має сенс, якщо серед нас ще існують такі люди, як Рая. З її чоловіком я була знайома раніше, але дуже поверхово. Я знала, що їй з ним нелегко. Він подавав надії, винайшов щось цікаве, йому ладили велике майбутнє, але він став звичайнісіньким конструктором, не кращим від інших, а може, навіть гіршим. Ну то й що з цього? Але Михайло завжди пам'ятав про той час, коли він був у всіх на виду, про свій зоряний час, ви читали у Цвейга? А невдачі свої він нікому не пробачав. І найменше пробачав їх Раї, яка годувала його, одягала, брала додому роботу, якщо він йшов геть з чергового інституту, тому що йому, бачте, заздрили. Загалом, такі люди бувають скрізь, з ними всім важко, але домашнім найважче. Ви мене розумієте? Ні, це стосується справи, безпосередньо стосується, тому що все склалося б інакше, якби у Михайла був інший характер чи якби Рая була не такою, яка вона є, або якби я поводилася по-іншому.

Ну ось, Рая покликала мене поїхати з ними за грибами. Всі знають, як я люблю збирати гриби. Буває, що всі навколо зберуть по десятку сироїжок, а я ніколи не повертаюся без повного кошика. У них є один знайомий художник, я не пам'ятаю його прізвища, він взагалі десь на задньому плані залишився, ми приїхали, погода так собі, збирається на дощ, посиділи з художником, він сам живе, а потім художник зібрався до Москви і залишив нас на дачі. Все ще було нічого, але потім Михайло питає:

— Ви коли збираєтеся вставати?

А нас розморило з дороги, та ми того дня працювали, втомилися, ми і кажемо, що поспішати не збираємося. Коли встанемо, тоді встанемо. Михайло каже:

— Я вас підніму о шостій ранку.

Ми просимо, ну хоча б о восьмій. А він відказує, що якщо ми хочемо вирушити в ліс просто так, грати в бадмінтон, то ми вільні чинити як нам заманеться, але він встане о шостій і чудово обійдеться без нас. Ну я бачу, що людина вже заводиться — він кілька разів за вечір намагався збунтуватися на різні теми, але все йому не вдавалося, Рая відразу йшла на компроміс, а у нього не було ще досить запалу, щоб влаштувати війну. Ми з ним не стали сперечатися, лягли спати, о шостій мене Рая розбудила, ми зібралися, приготували сніданок, а Михайло, природно, спить і не збирається вставати. Ми його питаємо, навіщо ж нам було підніматися до світку? А він, не розплющуючи очей, починає просторікувати, що погода погана і ніяких грибів тут немає, а крім того, він приїхав відпочивати, — загалом, видає весь наш текст, лише з іншого боку.

Ми вийшли з будинку о пів на десяту і попрямували до лісу. Погода справді ненадійна, і з півдороги Михайло починає запевняти нас, що зараз почнеться гроза і ми всі змокнемо, і треба поспішати додому, і що це за безглузда ідея піти за грибами в таку погоду? Грози, щоправда, ніякою не намічалося, міг піти звичайнісінький дощик, у спеку в лісі це навіть приємно, не з цукру, не розтанемо.

Тут визирнуло сонце, і тоді Михайло почав розповідати, що йому загрожує сонячний удар, і рослинність йому там не подобається, і зараз от-от налетять комарі. У такому настрої ми увійшли до лісу.

У лісі Михайло відразу повідомив нас, що якщо тут коли-небудь і були гриби, то до революції і до демографічного вибуху. Тепер же тут більше населення, ніж грибів. Але якщо в полі я ладна була взагалі обернутися і поїхати до Москви, і лише жалість до Раї мене стримувала, то в лісі я від них не залежала. Я сказала їм "гуд бай" і пішла своєю дорогою. Рая намагалася за піти за мною слідом, але Михайло влаштував виставу на тему, що його ніхто не любить і всі норовлять кинути його на розтерзання вовкам і комарам. В результаті я залишилася геть сама і до дванадцятої збирала гриби собі на втіху.

Що ви питаєте? Як я знайшла? Ніхто б і не знайшов, окрім мене. Я піднімала гілки ялин, в кущі зазирала — шукала гриби, а знайшла залізяку. Залізяка із землі витикалася сантиметрів на два, не більше, ніби колись, тисячу років тому, в землю втрапила і углиб пішла. Мене здивувало, що жодної іржі. Блищить. У мене ножик з собою був. Я навколо ножиком хвою відгребла, похитала, вона із землі вийшла. Яка вона була? Та ж я її вам малювала, описувала. Гаразд, повторю. Завдовжки вона була сантиметрів дванадцять, схожа на кристал, але збоку щось на кшталт шестерінки витикається. І вона мені здалася цікавою, не те щоб красивою, але цікавою. Неначе абстрактна скульптура. Я подумала, що якщо її поставити на буфет, то вона виглядатиме краще за будь-які цяцьки. Вона була важка, але в міру. Я повернулася на галявину, де ми домовилися зустрітися, а Михайло вже рве і мече: "Навіщо ми з нею зв'язалися! Півдня втратили! Грибів зовсім немає, я б краще удома відпочив". Це все відноситься до мене, але я не реагую, а показую їм кошик з грибами. Михайлові кортить, бачу, сказати, що я збігала на сусідній ринок і купила їх по карбованцю купка, але сказати він так не може і тому заявляє, що гриби ці не варті шкаралущі від яйця і всі вони поганки, навіть ті, що здаються білими, і взагалі це не білі, а сатанинські гриби, є такі поганки, але їх кожен дурень від білого відрізнить. Загалом, Рая вже близька до сліз, і вона розкаюється, що мене заманила, але я-бо не дуже переймаюся... Тут Михайло бачить у мене залізяку і заявляє, що залізяку слід викинути якомога швидше, і взагалі він не розуміє, як лише люди можуть розкидати по лісах залізо, немов це я розкидаю по лісах залізо, і він вириває в мене з рук залізяку й зі словами, що ми губимо природу, кидає її в кущі, я намагаюся зберегти почуття гумору і відповідаю, що це він сам губить природу. Я хотіла поставити залізяку в кімнаті у себе, і вона там нікому б не заважала. А тут, у кущах, напевно на неї якийсь заєць напореться. З цими словами я лізу в кущі, підбираю залізяку і несу її далі. Михайло бурчить, та мені його накази не закон.