Наблизилась до кущів — йому видно її крізь зарості. Вся в зеленому: спідниця зелена, светр зелений, на голові берет теж зелений. Певно, з школи додому повертається або ж у Будинок культури зібралася.
Замість того щоб простувати статечно, поважно, як це личить справжній учительці, вона йде, ніби якась сільська дівчина, — то листок на кущі зірве, то у рів загляне, ще й наспівує стиха пісню про червону руту. Рада, мабуть, що наскаржилася матері.
Раптом побачила на дорозі розлите молоко, стала, подивилася, рушила далі.
І таке Миколу зло взяло. Як тільки Валентина Михайлівна поминула його схованку, наче хто сторонній підняв йому руку, наказав узяти під кущем камінець і жбурнути не на неї, а просто їй услід. Камінець пролетів повз учительку і впав на дорогу попереду.
Валентина Михайлівна зупинилася, оглянулась навкруги, посміхнулася, потім підняла той камінець і рушила далі.
Коли вона зникла за поворотом, Микола викотив із кущів велосипед, почепив на руль порожній бідончик і помчав додому.
Повз Сашків двір проїхати не міг, завернув, хоч у вікнах було темно.
Натиснув на клямку, двері відчинилися, зайшов у хату. Почув — Сашко плаче.
Сидів на лаві біля вікна, схилившись на лутку.
— Чого ти? — спитав друга.
— Тата знову потягнув Шморгун до чайної, — схлипуючи, мовив Сашко. — "Ходім, — каже, — зуби пополощемо". Сьогодні тато зарплату одержав, тепер проп’ють усе…
— Не плач, Сашко! В тебе хоч який-небудь батько, та все ж таки є, а в мене… — Микола не доказав, до горла підкотився давучий клубок, залоскотало в носі. Мовив, щоб і собі не розплакатись: — Я оце Валентину Михайлівну бачив. Стріла маму і довго з нею гомоніла, а я за кущами сидів і випадково кинув камінця. Так вона підняла його і пішла. Для чого він їй?..
— Ой, Миколо, як же ж це ти?
— І сам не знаю, як воно вийшло…
— А як узнає, хто кидав?..
— Звідки? Не бачила ж мене!
— Коли захоче, взнає. Однесе той камінець у міліцію, там подивляться на нього в мікроскоп — і готово. Одразу скажуть, хто кинув. Он як на торфорозробці крамницю обікрали, слідчий узяв замок, шибки з вітрин, і по слідах від пальців знайшли злодіїв.
— Вона не понесе, — зовні спокійно мовив Микола, а в самого щось усередині занило. — Чого б це вона несла, я ж її не вдарив!
— Я теж думаю — не понесе, — згодився Сашко. — А якщо понесе, то… знаєш, в міліцію тебе можуть забрати…
— Ходімо, може, побачимо, куди вона пішла.
— Добре, ходімо, — згодився Сашко. — А тоді й тата з чайної допоможеш забрати.
Велосипед завели в сіни і подалися в центр села. Майже поруч сільради — Будинок культури, чайна, та й дільничний міліціонер теж недалеко живе.
В Будинку культури у всіх вікнах світло, грає акордеон. При вході стоять дівчата.
— Ось іще прийшли, а казали, що хлопців сьогодні мало, — гукнула старша сестра Шинкаренко Олі. — Ходіть-но, парубки, потанцюємо. Та не бійтеся, вчителів тут немає.
Сашко засоромився і потяг Миколу убік.
— Е-е, ці дуже горді й прохані, підождемо інших, — засміялися дівчата.
Стежками через городи вибралися хлопці до хати старих Антонюків, що стояла поблизу річки.
— Ото її вікно, що світиться, — показав Сашко.
Прислухалися, чи ніхто не йде вулицею, перелізли через високу огорожу, підкралися до хати.
Валентина Михайлівна сиділа за столом і щось писала в товстому зошиті. Тепер вона була вже у квітчастому халаті. Русе волосся підв’язане голубою стрічкою. Праворуч од неї на столі лежав стосик книжок і… плескатий камінець, отой самісінький камінець, якого Микола жбурнув з-за куща…
Хлопці ще трохи постояли коло вікна, одійшли й присіли під огорожею.
— Камінець перед собою поклала… той, що я кинув, — прошепотів самими губами Микола.
— Може, до міліції пише… Ну й заварив же ти кашу, Миколо.
Хлопці ще раз підкралися до вікна, стояли, видивлялися.
А Валентина Михайлівна все писала й писала. Один аркуш перегорнула, другий, третій…
Сашко смикнув друга за рукав: іти ж бо треба, ще хтось застане їх отут. Та Микола втупився очима через шибку в зошит, мов намагався прочитати, що пише вчителька.
Нарешті вона відклала убік ручку, закрила зошит, глянула на вікно. Хлопці, як опечені, відсахнулись і кинулися до огорожі. Аж тріщала, бідолашна, коли перелазили.
Спинилися тільки на своїй вулиці засапані, наполохані.
— Ху! — видихнув усе повітря з грудей Микола. — От морока! Навіщо я шпурляв отой камінець?..
Постояли, помовчали.
— Ну, що, допоможеш забрати батька? — мовив Сашко.
— Обіцяв, то ходімо.
ЩОДЕННИК
Микола довго не міг заснути, півночі перевертався в ліжку. А як врешті задрімав, почали снитися страшні сни.
Ось за ним женеться міліціонер, той, що живе в їхньому селі. Микола втікає городами, його боляче шмагає по обличчю шершаве листя кукурудзи, перечіпає довге й міцне, як мотуззя, огудиння гарбузів.
Вибіг на дорогу, сховався в кущах, звідки жбурнув на вчительку камінець. Але тут з’являється Валентина Михайлівна, не кричить на нього, не лає, лише показує той камінець, товстий зошит і, посміхаючись, каже зневажливо:
— А ще хвастаєш — "ми шостаки"!
Він знає, що треба негайно ж утікати далі, бо тут його застане міліціонер, і не може зрушити з місця.
Потім сниться, що його таки зловили й ведуть селом до сільради. Слідом іде заплакана мати, засмучений Сашко. Вони нічим уже не можуть допомогти Миколі. З дворів визирають дорослі й діти. Серед них і дядько Павло, Сашків батько, і Тихін Федорович, і дід Артем, і Шинкаренко Оля, і Троць Віктор, і Олег.
Де не взявся Сергій Шморгун, підступив, запитує:
— Скільки буде сім разів по вісім?
Це мовби така умова: якщо Микола відповість, його відпустять.
Він намагається згадати і ніяк не може. Став множити в думці цифру сім з самого початку, але збився.
Сашко намагається підказати йому, ворушить губами, та Микола не добере. Оля стоїть ближче, могла б виручити, але мовчить — боїться вчительки.
Раптом на дорогу виповзає "дракон". Той самий, яким вони налякали вчителя праці, тільки тепер він живий. Розкриває свою пащеку й хапає Миколу за ногу.
Микола скрикує і прокидається весь мокрий од поту.
Надворі світає. Мати вже застилає свою постіль. Вона сама звечора довго не могла заснути, чула, як зітхав і крутився Микола. Вночі прокинулась. Уві сні син стогнав на всю хату. Тепер уже й пожаліла, що так полаяла його вчора за молоко і забруднений одяг. У школу Микола ішов, як на кару. Спершу хотів був не піти, сказати матері, що захворів. Та він справді почував себе хворим. Але потім роздумав.