— Що за розкіш! — сказала княгиня, похитуючи головою і не звертаючись ні до кого зокрема.
— Так, чудово, але тільки, здається мені, надто вже , скидається на декорацію, — сказав я, щоб довести, що я в усьому маю свою власну думку.
Наче не почувши моєї репліки, княгиня й далі милувалася краєвидом і, повертаючись до сестри та до Любови Сергіївни, вказувала на деталі: на кривий висячий сук і на його відбивок7 що їй особливо подобався. Софія Іванівна казала, що все це чудово і що її сестра по кілька годин сидить тут, але видко було, що все це вона говорила тільки, щоб потішити княгиню. Я помічав, що люди, обдаровані здатністю любити, рідко бувають спринятливі то краси природи. Любов Сергієвна теж умлівала, питала, між іншим: "чим ця береза держиться? чи довго вона простоїть?" і раз-у-раз позирала на свою Сюзетку, що, махаючи пухнастим хвостом, вперед і назад бігала своїми кривими ніжками по містку з таким заклопотаним виразом, наче їй уперше за все життя довелося бути не в кімнаті. Дмитро завів із матір'ю дуже логічну розмову про те, що ніяк не може бути чудового краєвиду, де обмежений горизонт. Варуся нічого не говорила. Коли я оглянувся на неї, вона, спершись на бильця містка, стояла профілем до мене й дивилася вперед. Щось, мабуть, дуже зацікавило її і навіть зворушило, бо вона, видимо, забулася й гадки не мала за себе й за те, що на неї дивляться. У виразі її великих очей було стільки пильної уваги й спокійної, ясної думки, в позі її стільки невимушеності! і, незважаючи на її невеликий зріст, навіть величності!, що мене знову вразила ніби згадка за неї, і я знову спитав себе: "чи не починаються?)) 1 знов я відповів собі, що я вже закоханий у Софійці, а що Варуся—просто панночка, сестра мого друга. Але вона мені подобалася тієї хвилини, і тому я відчув неясне бажання зробити або сказати їй якунебудь маленьку неприємність.
— Знаєш що, Дмитро, — сказав я моєму другові, підходячи ближче до Варусі, щоб вона могла чути те, що я казатиму: — мені здається, що коли б не було комарів, і то нічого гарного нема в цьому місці, а вже тепер, — додав я, ляснувшу себе по лобу і справді роздавивши комаря, — тут і зовсім погано.
— Ви, здається, не любите природи? — сказала мені Варуся, не повертаючи голови.
— Я ввалсаю, що милуватись нею — марно тратити час,— відповів я, дуже задоволений з того, що я сказав таки їй маленьку неприємність, до того ж оригінальну. Варуся трошечки підняла на мить брови з виразом жалю і так само спокійно продовжувала дивитись просто себе.
Мені стало досадно на неї, але, незважаючи на це, сіренькі з злинялою фарбою бильця містка, що на них вона обіперлася, відбпвок у темному ставку звислого сучка перекинутої берези— цей відбивок, здається, хотів з'єднатися з висячим гіллям—болотяний запах, відчуття на лобі роздавленого комаря і її уважний погляд та велична поза — часто потім цілком несподівано виринали в моїй уяві.
XXVII. ДМИТРО
Коли після прохідки ми повернулися додому, Варуся не хотіла співати, що вона робила звичайно вечорами, і я був такий самовпевнений, що взяв це на свій карб, гадаючи, що причиною цьому було те, що я сказав їй на містку. Нехлюдови не вечеряли й розходились рано, а того дня ми з Дмитром пішли до його кімнати ще раніше, ніж завжди, бо в нього, як і пророкувала Софія Іванівна, справді розболілися зуби. Вваясаючн, що я викопав усе, чого вимагали від мене мій синій комір та ґудзики, і що я всім дуже вподобався, я був в дуже приємному, самозадоволеному настрою; Дмитро ж, навпаки, через суперечку й зубний біль, був мовчазний та похмурий. Він сів до столу, дістав свої зошити — щоденник та той зошит, куди вій мав
.звичку щовечора записувати свої майбутні й минулі діла, і, ввесь час кривлячись та торкаючись рукою до щоки, досить довго писав у них.
— Ах, дайте мені спокій! — закричав він на покоївку, що від Софії Іванівни прийшла спитати його: як у нього з зубами? і чи не хоче він зробити собі припарку? Слідом за тим, сказавши, що постелю мені зараз приготують і що він зараз повернеться, він пішов до Любови Сергіївни.
"Дуже шкода, що Варуся не дуже гарна з лиця і взагалі, що вона не Софійка, — мріяв я, лишившись сам у кімнаті.— Як би добре було, вийшовши з університету, приїхати до них і запропонувати їй руку. Я б сказав: "Князівно, я вже не молодий — не можу кохати палко, але буду завжди любити вас, як милу сестру. Вас я вже шаную, — я сказав би матері, а вас, Софіє Іванівно, повірте, що дуже ціню. Так скажіть щиро й одверто: чи хочете ви бути мені за дружину?" "Так"! 1 вона дасть мені руку, я потисну її й скажу "Любов моя не на словах, а на ділі". "Ну, а що,—спливло мені на думку,— коли б раптом Дмитро закохався в Любочку — адже Любочка .закохана в нього — і думав би одружитись із нею? Тоді кому-небудь із нас не можна ж було б женитись, і це було 6 чудово. Тоді я от би як зробив. Я б одразу помітив це, нічого б не сказав, прийшов би до Дмитра й сказав би: "Даремно, друже мій, ми ховалися б один від одного: ти знаєш, що моя любов до твоєї сестри кінчиться лише з моїм життям; але я все знаю; ти позбавив мене найкращої надії, ти зробив мене нещасним, але знаєш, як Микола Іртеньєв віддячує за нещастя всього •свого життя?.. От тобі моя сестра", і подав би йому Любоч-чину руку. Він би сказав: "Ні, ні за що!.." А я сказав би: "Князю Нехлюдов! даремно ви хочете бути великодушнішим за Миколу Іртеньєва. Немає на світі людини, що була б великодушніша за нього". Уклонився б і пішов. Дмитро й Любочка, .зворушені до сліз, побігли б за мною й благали 6 мене прийняти їхню жертву. І я б міг погодитись і міг би бути дуже щасливий, коли 6 тільки був закоханий у Вару сю..." Ці мрії були такі приємні, що мені дуже хотілося сказати про них своєму другові, але хоч ми й дали один одному обітницю взаємної одвертости, я відчував чомусь, що немає фізичної *змоги сказати це.
Дмитро повернувся від Любови Сергіївни з краплями на зубі, що їх вона дала йому; він страждав іще більше і тому був іще більш похмурий. Постеля була ще мені не приготовлена, і хлопчик, що служив Дмитрові, прийшов спитати його, де я —спатиму.