Три дні не виходив я з кімнати, нікого не бачив, знаходив, як за дитячих років, пасолоду в сльозах і плакав багато. Я шукав пістолів, з яких міг би застрелитись, коли б мені цього дуже вже забажалося. Я думав, що Ілінька Грап плюне мені в вічі, коли мене зустріне — і зробить справедливо; що Оперов тішиться з мого нещастя і всім про нього розповідає; що Кол-піков цілковиту мав рацію, зганьбивши мене у "Яра"; що мої дурні тиради перед князівною Корнаковою не могли мати інших наслідків і т. д. і т. д. Всі тяжкі, болісні для самолюбства хвилини з мого ясиття проходили в моїй уяві; я силкувався обвинуватити когонебудь у своєму нещасті: думав, що хто-небудь все це зробив навмисне, придумував проти себе цілу інтригу, нарікав на професорів, на товаришів, на Володю, на Дмитра, на тата за те, що він мене віддав до університету; ремствував на бога за те, що він дав мені дожити до такої ганьби. Нарешті, розуміючи свою цілковиту загибель перед усіма тими, хто мене знав, я просився в тата йти в гусари на Кавказ* Тато був незадоволений з мене, але, бачучи моє велике горе, розважав мене, кажучи, що хоч усе це й дуже погано, але справу ще можна полагодити, якщо я перейду на інший факультет. Володя, який теж не вбачав у моєму лихові нічого жахливого, казав, що на іншому факультеті мені, принаймні, не буде соромно перед новими товаришами.
Наші дами зовсім не розуміли й не хотіли, чи не могли, зрозуміти, що таке іспит, що таке—не перейти, і співчували мені лише через те, що бачили моє горе.
Дмитро їздив до мене щодня й був увесь час надзвичайно ніжний та лагідний, але мені саме через те й здавалося, що він прохолов до мене. Мене завжди боліло й ображало, коли він, приходячи до мене нагору, мовчки близенько підсідав до мене, трохи з тим виразом, з яким лікар сідає на ліжко тяжко хво-
poro. Софія Іванівна Й Варуся прислали мені через нього книжки, що я їх раніше хотів мати, і висловлювали бажання, щоб я прийшов до них; але саме в цій увазі до мене я вбачав гордовитий, образливий для мене жаль до людини, що впала надто вже низько. Днів через три я трохи заспокоївся, але аж поки не поїхав на село, я нікуди не виходив із дому і, все думаючи про своє горе, без діла вештався з кімнати до кімнати, намагаючись уникати всіх сем'ян.
Я думав, думав і, нарешті, якось пізно ввечері, сидячи сам унизу і слухаючи вальса Євдокії Василівни, раптом скочив з місця, побіг нагору, дістав зошит, що на ньому було написано: "Правила, як жити", розгорнув його, і на мене найшла хвилина каяття іі морального пориву. Я заплакав, але вже не сльозами розпачу. Заспокоївшись, я вирішив знову писати правила, як треба жити, і твердо був переконаний, що вже ніколи не робитиму нічого недоброго, що жодної хвилини не витрачу марно і ніколи не зраджу своїх правил.
Чи довго тривав цей моральний порив, у чому саме він полягав, і які нові засади поклав він для мого морального розвитку, я розповім у дальшій, щасливішій половині юнацтва.