Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво

Страница 74 из 96

Лев Толстой

Третій вид — любов діяльна — це бажання задовольняти всі потреби, всі бажання, навіть пороки істоти, що її любиш. Люди, що люблять так, люблять завжди на все життя, бо що більше вони люблять, то більше взнають об'єкт своєї любови і легше їм любити, тобто задовольняти його бажання. Любов їхня рідко виявляється в словах і, якщо виявляється, то не тільки не самовдоволено, красиво, але соромливо, недоладно, бо вони завжди бояться, що люблять недосить. Люди ці люблять навіть пороки любленої істоти, бо ці пороки дають їм змогу задовольняти ще нові бажання. Вони шукають взаємності!, залюбки навіть ошукують себе, вірять в неї і щасливі, коли мають її; але люблять так само навіть і. в противному разі і не тільки бажають щастя для того, кого люблять, але всіма тими моральними й матеріяльними, великими й малими засобами, що вони їх мають у своєму розпорядженні, завжди намагаються дати його.

І от оця сама діяльна любов до свого племінника, племінниці, до сестри, до Любови Сергіївни, до мене навіть за те, що мене любив Дмитро, світилася в очах, у кожному слові й рухові Софії Іванівни.

Тільки далеко пізніше я оцінив як слід Софію Іванівну, але й тоді мені в голові спало питання: чому Дмитро, що намагався розуміти любов зовсім інакше, ніж звичайно юнаки, і мав завжди перед очима таку милу Софію Івановну, яка так любила його, чому він раптом палко закохався в незрозумілій Любові Сергіївні, і тільки припускав, що його тітка теж має добрі прикмети. Мабуть, справедливе таки речення: "немає пророка на його батьківщині". Одне з двох: або справді в кожній людині більше поганого, ніж доброго, або людина краще сприймає погане, ніж добре. Любов Сергіївну він знав недавно, а тітчину любов — з того часу, як народився.

XXV. Я ОБІЗНАЮСЯ

Коли я повернувся на галерею, там зовсім не говорили про мене, як я гадав; але Варуся не читала, а, відклавши набік книжку, палко сперечалася з Дмитром, який, похожаючи вперед і назад, поправляв шиєю краватку й зажмурювався. Тема суперечки була, нібито, Іван Якович і забобони; але суперечка була надто палка для того, щоб тут не було іншого змісту, ближчого всій родині. Княгиня й Любов Сергіївна сиділи мовчки, вслухуючись у кожне слово, очевидьки бажаючи іноді взяти участь у суперечці, але стримуючись і даючи говорити за себе, одна— Варусі, друга*— Дмитрові. Коли я ввійшов, Варуся глянула на мене з виразом такої байдужости, що видно було, суперечка дуже цікавила її і їй було однаково, буду чи не буду я слухати те, що вона говоритиме. Такий самий вираз мав і погляд, княгині, яка, видимо, була на стороні Варусі. Але Дмитро ще

Завзятіше почав сперечатися при мені, а Любов Сергіївна начебто дуже злякалась, що я прийшов, і сказала, не звертаючись ні до кого зокрема: "правду кажуть старі люди—si jeunesse savait, si vieillesse pouvait. .

Але цей вислов не припинив суперечки, а тільки навів,мене наг думку, що сторона Любови Сергіївни й мого, друга була неправа сторона. Хоч мені було трошки ніяково бути при невеличкій родинній сварці, однак і приємно було бачити справжні взаємини в цій родині, які виявлялися наслідком суперечки, і відчувати, що лїоя присутність не заважала їм говорити од-верто.

Як часто трапляється, що ви протягом років бачите родину під однією й тою самою штучною завісою пристойности, і справжні взаємини її членів лишаються для вас таємницею. (Я навіть помічав, що де ця завіса густіша й тому красивіша, тим грубіші бувають справяші, приховані від вас взаємини). Але трапиться раз зовсім несподівано, порушать в колі цієї родини якенебудь, іноді незначне, питання про якунебудь бльонду або візиту, про чоловікових коней,—і без будь-якої очевидної причини суперечка робиться завзятіша й завзятіша, під завісою вже робиться тісно розглядати справу, і раптом, наганяючи жах на самих учасників суперечки й дивуючи присутніх, усі справжні, грубі взаємини вилізають наверх, завіса, вже нічого не прикриваючи, даремно метляється між ворожими сторонами і тільки нагадує вам про те, як довго вона вас дурила. Часто не так боляче з усього розгону вдаритись головою об одвірок, як ледве-ледве злегка доторкнутись до наболілого, натруженого місця. І таке натружене, болюче місце буває майже в кожній родині. В родині Нехлюдовнх таке натружене місце була дивна любов Дмитра до Любови Сергіївни, що викликала в сестрі й матері якщо не почуття заздрости, так скривджене родинне почуття. Тимто й суперечка про Івана Яковича й забобони мала для всіх них таке серйозне значіння.

— Ти завжди намагаєшся бачити в тому, з чого всі сміються й що всі зневажають, — говорила Варуся своїм дзвінким голосом і виразно вимовляючи кожну літеру,—ти саме в усьому цьому силкуєшся вбачати щонебудь надзвичайно хороше.

— Поперше, тільки найлегковажніша людина може говорити про зневагу до такої незвичайної людини, як Іван Якович,—відповідав Дмитро, нервово смикаючи головою в протилежну сторону від сестри, а, подруге, навпаки, т и намагаєшся навмисне не бачити доброго, що стоїть у тебе перед очима.

Повернувшись до нас, Софія Іванівна кілька разів злякано подивилась то на племінника, то на племінницю, то на мене і разів зо два, ніби сказавши щось у думці, відкривши рота, тяжко зідхнуда.

— Варусю, будь ласка, читай швидче, — сказала вона, подаючи їй книжку й ласкаво поплескавши її по руці, — я конче хочу знати, чи знайшов він її знов. (Здасться в романі й мови не було про те, щоб хтонебудь знаходив когонебудь). А ти, Митю, краще зав'язав би щоку, мій друже, а то на дворі похолодію, і знов у тебе розболяться зуби, — сказала вона племінникові, незважаючи на невдоволений погляд, що він його кинув на неї, мабуть, за те, що вона перервала логічну нитку його доводів. Читання йшло далі.

Ця маленька суперечка ніяк не порушила того родинного спокою й розумної згоди, якою подихало в цьому жіночому гуртку.

Цей гурток, якому напрямок і характер, видимо, давала княгиня Марія Іванівна, мав для мене зовсім новий і привабливий характер якоїсь логічности й разом із тим простоти та еле-ґантности. Цей характер я вбачав і в красі, чистоті та міцності речей — дзвоника, палітурки книги, крісла, стола, і в прямій, підтриманій корсетом, позі княгині, і в виставлених на показ пуклях сивого волосся і в манірі називати мене при першому побаченні просто Nicolas і в і н, у їхніх роботах, у читанні й у шитті вбрання, і в незвичайній білості дамських рук. {У них у всіх була в руці спільна родинна риса—м'яка частина долоні з зовнішнього боку була червонувата й відділялася різкою, прямою лінією від незвичайної білости верхньої частини руки). Але найбільше цей характер позначався їхньою манірою, всіх трьох, чудово говорити по-російському й по-французькому, чітко вимовляючи кожну літеру, з педантичною точністю докінчуючи кожне слово й речення. Все це, і особливо те, що в цьому товаристві зі мною поводились просто й серйозно, як із дорослим, висловлювали мені свої, слухали мої думки,—до цього я так мало звик, що, незважаючи на ясні ґудзики й голубі одвороти, я все боявся, мені раптом скажуть: "Невже ви думаєте, що з вами серйозно розмовляють? А йдіть-но вчитись",—все це спричиняло те, що в цьому товаристві я не почував ніякої несміливости. Я вставав, пересідав з місця на місце й сміливо говорив з усіма, опріч Варусі, з якою мені здавалося ще непристойно, чомусь заборонено було говорити для першого разу.