Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво

Страница 60 из 96

Лев Толстой

Володя навіть не міг стриматись, щоб не показати своєї внщости.

— Ех, ти, бідолашний!—сказав він,—що, не складав ще?

— Ні.

— Що ти читаєш? Хіба не приготував?

— Та два питання не зовсім. Отут не розумію.

— Що? оце?—свіазав Володя й почав мені пояснювати Ньютонів біном, але так швидко й неясно, що, прочитавши в моїх очах недовір'я до свого знання, він поглянув на Дмитра і в його очах прочитавши, мабуть, те саме, почервонів, але все ж таки говорив і далі щось таке, чого я не розумів.

— Ні, чекай, Володю, краще я йому поясню, коли встигнемо,—сказав Дмитро, подивившись на професорський куток, і підсів до мене.

Я відразу помітив, що друг мій був у тому самому вдо-волено-тихому настрою, який завжди находив на нього тоді, коли він бував задоволений із себе, і який я особливо любив у ньому. Математику він звав добре й говорив ясно,—отже він так добре пояснив мені питання, що я його й досі пам'ятаю. Але ледве він закінчив, як St.-Jérôme гучним пошептом проказав: "à vous Nicolas!" і я слідом за Іконіним вийшов з-за лав, не встигнувши опрацювати другого незнайомого питання. Я підійшов до стола, коло якого сиділи двоє професорів і стояв гімназист перед чорною дошкою. Гімназист швидко писав якусь формулу, стукаючи об дошку крейдою й ламаючи її, і все писав, хоч професор уже сказав йому "досить" і звелів нам брати білети. "А ну, як дістанеться теорія сполучень!" подумав я, витягуючи тримтячими пальцями білет із м'якої купи нарізаних папірців. Іконін з тим самим сміливим жестом, як і минулого разу, хитнувшись усім боком, не вибираючи, взяв верхній білет, глянув па нього й сердито нахмурився.

— І все отакі чорти дістаються!—пробурмотів він.

Я подивився на свій. Ой, жах! Це була теорія сполучень!..

— А у вас який?—спитав Іконін. Я показав йому.

— Цей я знаю,—сказав він.

— Хочете мінятись?

— Ні, все одно, я почуваю себе не в доброму гуморі,—ледве встиг прошепотіти Іконін, як професор уже покликав нас до дошки.

"Ну, все пропало,—подумав я:—замість блискучого іспита, як я сподівався, мені доведеться гіршого сорому зазнати, ніж Іко-нінові". Але раптом Іконін, на очах у професора, повернувся до мене, вирвав у мене з рук білет і дав мені свій. Я подивився на білет: це був Ньютонів біном.

Професор був не стара людина з приємним, розумним виразом, якого йому особливо надавала надзвичайно опукла нижня частина лоба.

— Що це, ви білетами міняйтесь, панове?—сказав він.

— Ні, це він так, давав мені свого подивитись, пане професоре,—викрутився Іконін; і знов слово професор було останнє слово, що він сказав його на цьому місці; і знов, проходячи повз мене, він глянув на професорів, на мене, всміхнувся й знизав плечима з таким виразом, наче говорив: "Нічого, брат!" (Я згодом довідався, що Іконін уже третій рік ходить на вступні іспити).

Я відповідав дуже добре на питання, що його допіру опрацював,—професор навіть сказав мені, що краще, ніж можна вимагати, і поставив п'ять.

XII. ЛАТИНСЬКИЙ ІСПИТ

Все йшло чудово до латинського іспита. Підв'язаний гімназист був на першому місці, Семенів—на другому, я—на третьому, Я навіть починав пишатися й серйозно думав, що я зовсім не абищо, хоч і молодий.

Ще з першого іспита всі з трепетом розказували про латинського професора, який був нібито якийсь звір, що мав насолоду з загибелі юнаків, особливо своєкоштних, і що розмовляв нібито лише латинською або грецькою мовою. St.-Jérôme, що вчив мене латинської мови, підбадьорював мене, та й мені Здавалося, що, перекладаючи без словника Ціцерона, декілька

Горацієвих од і знаючи чудово Цумпта, я був підготовлений не гірше од інших; але вийшло інакше. Ввесь ранок тільки й чути було, що про загибель тих, хто виходили передо мною: тому поставив нуль, тому одиницю, того ще вилаяв і хотів вигнати і т. інш., і т. інш. Тільки Семенів і перший гімназист, як завжди спокійно вийшли й повернулись, діставши кожен по п'ять. Я вже передчував несчастя, коли нас викликали разом З Іконі ним до маленького столика, проти якого страшний професор сидів сам-самісінький. Страшний професор був маленька, худорлява жовта людина з довгим маслистим волоссям і з дуже Задумливим обличчям.

Він дав Іконінові книгу промов Ціцерона й звелів перекладати.

Я дуже дивувався, чуючи, що Іконін не лише прочитав, але й переклав кілька рядків за допомогою професора, що йому підказував. Відчуваючи свою перевагу над таким незначним конкурентом, я не міг не всміхнутись і навіть трошки презирливо, коли справа дійшла до аналізи й Іконін знову безнадійно Замовк. Я цією розумною, трохи глузуватою усмішкою хотів подобатись професорові, але вийшло навпаки.

— Ви, напевне, краще знаєте, що посміхаєтесь,—сказав мені професор,—побачимо. Ну, скажіть ви.

Згодом я довідався, що латинський професор протегував Іконіну і що Іконін навіть жив у нього. Я зараз же відповів на запитання з синтаксиє дане Іконінові, але професор зробив сумне обличчя й одвернувся від мене.

— Гаразд, дійде до вас черга,—-побачимо, як ви знаєте,— сказав він, не дивлячись на мене, і почав пояснювати Іконінові те, про що його питав.

— Ідіть,—додав він, і я бачив, як він у зошиті балів поставив Іконінові чотири. "Ну,—подумав я,—він зовсім не такий суворий, як говорили)). Після того, як пішов Іконін, він ще певних хвилин із п'ять, що мені видалися за п'ять годин, розкладав книги, білети, сякався, поправляв крісло, розлягався в ньому, дивився на залю, на всі боки й скрізь, тільки не на мене. Але йому здалося, проте, що всіх цих прикпдів не досить: він розгорнув книжку й удав, що читає її, наче мене зовсім тут не було. Я просунувся ближче й кахикнув.

— Ага, пак! іще ви. Ну, перекладіть мені щонебудь,—сказав він, подаючи мені якусь книгу, —а втім,—ні, краще оце.—Він перегортав книжку Горація й розгорнув мені її на такому місці, що його, здавалося мені, ніхто й ніколи не міг би перекласти.

— Я цього не готував,—сказав я.

— А ви хочете відповідати те, що на пам'ять вивчили — ото добре!.. Ні, ви оце перекладіть!

Сяк-так я почав доходити змісту, але професор на кожен мій запитливий погляд хитав головою і, зітхаючи, відповідав лише "ні". Нарешті, він закрив книжку так нервово-швидко, що закляпнув між сторінками свого пальця; сердито висмикнувши його звідти, він дав мені білета з граматики й відкинувшись назад на крісло, зловісно замовк. Я почав був відповідати, але вираз на його обличчі сковував мені язик, і все, що я говод рив здавалося мені не те.