Була хвилина, що я хотів сказати: "нічого", бігти назад до візника і їхати додому, але дідусеве обличчя, хоч брови й були йому насуплені, викликало довіру. Я сказав, що мені треба бачити сповідача, і назвав його ім'я.
— Ходіть, паничу, я вас проведу, — сказав він, повертаючись назад і, очевидьки, відразу вгадавши мій стан. — Батюшка на утрені: він незабаром прийде.
Він одчинив двері й через чистенькі сіни й передпокій по чистій полотняній доріжці провів мене в келію.
— От тут і почекайте, — сказав він мені з добродушним заспокійливим виразом і вийшов.
Кімнатка, де я був, дуже була невелика й надзвичайно чисто вбрана. З меблів були лише: столик, укритий цератою, що стояв між двома маленькими половинчастими вікнами, на яких стояло два вазони з геранією, божниця з образами й лямпадка перед нею, одно крісло й два стільці. В кутку висіли дзиґарі з розмальованим квіточками циферблатом і підтягненими на ланцюжках мідяними важками; на перегородці, що з'єднувалася З стелею дерев'яними, повапнованими паличками (за якою, мабуть, стояло ліжко), висіли на гвіздках дві ряси.
Вікна виходили на якусь білу стіну, що стояла за два аршини від них. Між ними й стіною був маленький бузовий кущ. Жодного звуку зокола не доходило в кімнату, — отож у цій тиші рівномірне приємне стукання маятника здавалося сильним Звуком. Скоро я лишився сам у цьому тихому куточку, всі мої попередні думки й спогади враз вискочили з моєї голови, наче їх ніколи там і не було, і я ввесь поринув у якусь невимовно-приємну задуму. Ця китайкова пожовкла ряса з потертою підбивкою, ці стерті шкіряні чорні палітурки книжок з мідяними застіжками, ці мутнозелені квіти з добре политою землею та обмитим листям, а особливо цей одноманітний, переливчастий звук маятника, — говорили мені виразно про якесь нове життя, що було мені до того часу невідоме, про життя самотности, молитви, тихого, спокійного щастя.
"Проходять місяці, проходять роки, — думав я, — він завжди сам, завпеди спокійний, він завжди почуває, що сумління його чисте перед богом і молитва доходить до нього". З півгодини просидів я на стільці, намагаючись не рухатись і не дихати дуже чутно, щоб не порушити гармонії звуків, які говорили мені так багато. А маятник усе стукав так само — праворуч дужче, ліворуч тихше.
VIII. ДРУГА СПОВІДЬ
Я почув звуки ходи сповідача, і це вивело мене з моєї задуми.
— Добридень! — сказав він, поправляючи рукою своє сиве волосся. — Чого ви баясаєте?
Я попросив його поблагословити мене й особливо радісно поцілував його жовтаву невелику руку.
Коли я пояснив йому своє прохання, він нічого не сказав мені, підійшов до образів і почав сповідати.
Коли сповідь закінчилась і я, переборовши соромливість, сказав усе, що було в мене на душі, він поклав мені на голову руки й своїм виразним тихим голосом сказав:
"Нехай буде над тобою, сину мій, ласка отця небесного, нехай він збереже в тобі назавжди віру, чистість і покірливість. Амінь".
Я був цілком щасливий; сльози щастя підходили мені до горла, я поцілував складку його драдедамової ряси й підвів голову. Обличчя ченця було зовсім спокійне.
Я відчував, що дуже зворушений, і, боячись чимнебудь розігнати це почуття, швиденько попрощався з ченцем і, не дивлячись убік, щоб йе розважатись, вийшов за ограду й знов сів на хиткі смугасті бігунці. Але труська дорога, різноманітність речей, що пробігали перед очима, швидко це почуття розігнали, і я вже думав про те, як тепер сповідач, мабуть, думає, що юнака з такою прекрасною душею, як у мене, він ніколи не бачив та й не побачить, що таких, навіть, і не буває. Я був певен, що це так, і ця певність викликала в мені почуття веселости такого роду, яке вимагало того, щоб кому-небудь сказати про нього.
Мені кортіло поговорити з кимнебудь; але як нікого коло мене не було, крім візника, то я до нього й звернувся.
— Що, довго я був?—спитав я.
— Нічого, довгенько, а коня давно годувати пора; адже, я нічний, — відповів дідусь-візник, що тепер із сонечком, очевидно, повеселішав.
— А мені здалося, що я був лише хвилину, — сказав я.— А знаєш, чого я був у манастирі? — додав я, пересуваючись у заглибину, що була в бігунцях, ближче до дідуся-візника.
— Хіба це нас обходить? Куди наймач скаже, туди й веземо,— відповів він.
— Ні, але всеж як ти гадаєш? — допитував я далі.
— Та, мабудь, ховати кого, їздили місце купувати,—сказав він.
— Ні, брат. А знаєш, чого я їздив?
— Як мені знати, паничу? — повторив він.
Візників голос здавався мені такий добрий, що я вирішив йому на користь розповісти про причину моєї подорожі і, навіть, про почуття, що я його зазнав.
— Хочеш, я тобі розкажу? Було, бачиш, так...
І я розказав йому все й змалював усі свої прекрасні почуття. Я навіть тепер червонію, згадуючи це.
— Он воно як, — сказав візник недовірливо.
* І довго він після цього мовчав і сидів нерухомо, лише зрідка поправляючи полу чумарки, що все вибивалася з-під його смугастої ноги, яка стрибала у великому чоботі на підніжці калібера. Я вже думав, що й він думає про мене те саме, що й сповідач, тобто що такого чудового юнака, як я, немає другого на світі; але він раптом звернувся до мене:
— А що, паничу, діло ваше панське!
— Що? — сказав я.
— Та діло, кажу, діло панське! — сказав він ще раз, шамкаючи беззубим ротом.
"Ні, він мене не зрозумів!"—подумав я, але вже більше не говорив із ним до самого дому.
Хоч і не саме почуття розчулености та побожности, так самозадоволення з того, що я його зазнав, зберігалося в мені протягом усієї дороги, незважаючи на нарід, що при яскравому сонячному світлі вештався всюди на вулицях, але скоро я приїхав додому, почуття це зникло зовсім. У мене не було двох сороківок, щоб заплатити візникові. Шафар Гаврило, якому я був уже винен, більше не хотів мені позичати. Візник, побачивши, як я двічі пробіг двором, щоб дістати грошей, догадавшись, мабуть, чого я бігаю, зліз із бігунців і, дарма що він мені здавався такий добрий, голосно почав говорити, очевидьки бажаючи дошкулити мені, про те, які бувають шахраї, що не платять за проїзд.
Дома ще всі спали, і, крім челяді, мені не було в кого позичити двох сороківок. Нарешті, Василь на щонайповніше слово чести, якому (я з обличчя бачив) він аж ніяк не йняв віри, але через те, що любив мене й пам'ятав послугу, що я йому зробив, заплатив за мене візникові. Так димом розлетілося це почуття. Коли я почав одягатись до церкви, щоб з усіма разом іти причащатись, і виявилось, що моє вбрання не перешиге і його не можна вдягати, я без ліку нагрішив. Одягши друге вбрання, я пішов до причастя в якомусь чудному настрою поспішности думок і вже ніяк не вірив своїм прекрасним почуттям.