Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво

Страница 50 из 96

Лев Толстой

Знов повторюю, що неправдоподібність у справі почуття Є найпевніша ознака істини.

Бабусі вже немає3 але ще в нашому домі живуть спогади й точаться різні б їлачки про неї. Бадачки ці переважно стосуються до духівниці, що її вона склала перед смертю і якої ніхто не знає, крім її душопрпказника, князя Івана Івановича. Між бабусиними людьми я помічаю якесь хвилювання, часто чую балачки про те, що кому дістанеться, і, признаюся, мимоволі й радісно думаю про те, що ми дістаємо спадщину.

Через шість тижнів Микола, завсідня газета новин нашого дому, розповідає мені, що бабуся лишила ввесь маєток Любочці, доручивши опіку, поки вона піде заміж, не татові, а князеві Івану Івановичу.

ХХІГ. я

До вступу в університет мені лишаються вже тільки декілька місяців. Я вчуся* добре. Не тільки без страху чекаю вчителіву але навіть відчуваю деяке задоволення підчас назчання.

Мені весело — ясно й чітко сказати загадане на сьогодні: я готуюсь до математичного факультету, і я обрав його, як по щирості сказати, лише через те, що слова: синус, тангенси,, диференціяли, інтеграли і т. інш. надзвичайно подобаються мені.

Я далеко нижчий на зріст од Володі, широкий у плечах і м'ясистий, негарний з лиця, як і раніше, і це так само, як і тоді, мучить мене. Я намагаюся здаватись оригінальним. 6;дине потішає мене — це те, що тато про мене сказав якось, що в мене розумна пика, і я цілком вірю в це.

St.-Jérôme задоволений з мене, хвалить мене, і я не тільки' не ненавиджу його, але, коли він іноді говорить, що з моїми здібностями, з моїм розумом — сором не зробити того й того, — мені здається, навіть, що я люблю його.

Спостереження мої в дівочій давно вже закінчилися, мені сором ховатись за двері, та до того ж — я переконався, що Маруся кохає Василя і це, признаюся, остудило мене. Зовсім ж& лікує мене від цієї нещасної пристрасти Василеве одруження,, при чім я сам, на його прохання, випрохую в тата дозвіл.

Коли молоді з цукерками на таці підходять до тата дякувати йому, і Маруся в чепчику з голубими стрічками теж за. щось дякує всім нам, цілуючи кожного в плічко, я відчуваю тільки запах рожевої помади від її волосся, але ні найменшого хвилювання.

Взагалі я починаю потроху зцілятися від моїх хлоп'ячих дефектів, опріч, проте, головного, який мав ще завдати мені чимало лиха в житті — схильности до мудрування.

ХХУ. ВОЛОДИНІ ПРИЯТЕЛІ

Хоч у товаристві Володиних знайомих я відогравав ролю,. що ображала моє самолюбство, я любив сидіти в його кімнаті,, коли в нього бували гості, і мовчки спостерігати все, що там робилось. Частіше, ніж інші, ходили до Володі адьютант Дубков і студент князь Нехлюдов. Дубков був маленький, жилавий, чорнявий, вже не першої молодости й трохи коротконогий, алеє непоганий із себе й завжди веселий. Він був один із тих звичайнісіньких людей, які особливо приємні якраз своєю звичайністю, які не могуть бачити речей з різних поглядів і які завжди чимсь захоплюються. Думки цих людей бувають однобічні il помилкові, але завжди щирі й захватні. Навіть вузький їхній егоїзм здається чомусь вибачливим і милим. Крім того, для Володі й мене Дубков мав подвійну принадність — войовничу подобу й, головне, той вік, з яким молоді люди чомусь мають звичку плутати поняття порядности (comme il laut), яка дуже цінується в ці роки. Проте, Дубков і справді був те, що називають "un homme comme il faut". Сдине, що було мені неприємно,— це те, що Володя ніби соромився іноді перед ним за мої найбезневинніші вчинки, а найбільше за мною молодість.

Нехлюдов був негарний із себе: маленьких сірих очей, невисокого крутого чола, непропорційної довжини рук і ніг не можна було назвати гарними рисами. Хорошого в нього було тільки надзвичайно високий зріст, ніжний колір обличчя й чудові зуби. Але це обличчя набувало такого оригінального й енергійного характеру від вузьких блискучих очей і мінливої — то суворої, то по-дитячому невиразної — усмішки, що не можна було не помітити його.

Він, здавалося, був дуже соромливий, бо найменша дрібниця змушувала його червоніти по самі вуха; але соромливість йога не скидалася на мою. Що більше він червонів, то більше обличчя його виявляло рішучости. Наче він гнівався на самого-себе за свій дефект.

Незважаючи на те, що він, здавалося, щиро товаришує з Дуб-ковим та Володею, помітно було, що лише випадок звів йога З ними. Напрямки їхні були цілком протилежні: Володя й Дубков наче боялись усього, що скидалося на серйозні міркування й чутливість; Нехлюдов, навпаки, був ентузіяст до найвищої міри і часто, незважаючи на глум, він удавався до міркувань про філософські питання та почуття. Володя й Дубков любили говорити про об'єкти своєї любови (і бували закохані разом у кількох і обидва в тих і самих), Нехлюдов, навпаки, завжди серйозно сердився, коли йому натякали на його кохання до якоїсь руденької.

Володя й Дубков часто дозволяли собі, жартуючи, кепкувати з своїх родичів; Нехлюдова ж, навпаки, можна було дуже розгнівати, якщо сказати, хоч і жартома, щось недобре про його тітку, до якої він відчував надзвичайну любов. Володя й Дубков по вечері їздили кудись без Нехлюдова й називали його дівчиною красною.

Князь Нехлюдов вразив мене з першого разу так своєю розмовою, як і зовнішнім виглядом. Але, незважаючи на те, що в його напрямі я бачив багато спільного з своїм — або, може, саме через те—почуття моє до нього, коли я його побачив уперше, було зовсім неприязне.

Мені не подобалися його швидкий погляд, твердий голос, гордий вигляд, а найбільше — та цілковита байдужість, з якою він до мене ставився. Часто підчас розмови мені страшенно хотілося суперечити йому; щоб покарати його за гордість, хотілося переспорити його, довести йому, що я розумний, хоч він і не хоче звертати на мене ніякої уваги. Соромливість стримувала мене.

XXVI. МІРКУВАННЯ

Володя лежав з ногами на канапі й, спершись на руку, читав якийсь французький роман, коли я, після вечірнього навчання, своїм звичаєм, увійшов до нього в кімнату. Він на секунду підвів голову, щоб глянути на мене, і знов узявся до читання — жест цілком простий й природний, але який змусив мене почервоніти. Мені здалося, що в його погляді було питання: чого я прийшов сюди? а в тому, як він швидко нахилив голову — бажання приховати від мене значіння погляду. Ця схильність надавати значіння звичайнісінькому жестові становила характеристичну рису тієї пори мого життя. Я підійшов до стола і теж узяв книжку; але, перше ніж почав її читати, мені прийшло на думку, що якось чудно, що ми, не бачившись увесь день, нічого не кажемо один одному.