Тато взяв мене в оберемок і одніс до спальні. Я заснув.
Коли я прокинувся, було вже дуже пізно, одна свічка горіла коло мого ліжка, і в кімнаті сиділи наш знайомий лікар, Мімі й Любочка. З їх облцч було видко, що боялись за моє здоров'я. Я ж почував себе так хороше й легко після дванадцятигодинного сну, що зараз би зіскочив із ліжка, коли б мені не неприємно було розбити їхню певність того, що я дуже хворий.
XVII. НЕНАВИСТЬ
Так, це було справжнє почуття ненависти, не тієї ненависти, за яку тільки пишуть у романах і в яку я не вірю, ненависть, яка начебто має насолоду з того, що робить людині зло, а тієї ненависти, що прищеплює вам непоборну огиду до людини, вартої, проте, вашої пошани, робить для вас огидними його волосся, шию, ходу, звук голосу, всі його члени, всі його рухи і разом із тим якоюсь невідомою силою притягує вас до нього і з тривожною увагою примушує стежити за найменшими його вчинками. Я відчував це до St.-Jérôme'a.
St.-Jérôme... жив у нас вже півтора роки. Пригадуючи тепер спокійно цю людину, я бачу, що він непоганий француз, але француз до найвищої міри. Він був не дурний, досить добре вчений, і сумлінно виконував свої обов'язки щодо нас, але він мав спільні всім його землякам і такі протилежні вдачі росіянина відмінні риси, — легковажного егоїзму, пустославности, зухвальства й безпідставної самопевности. Все це мені дуже не подобалось. Зрозуміла річ, що бабуся висловила йому свою думку щодо тілесної кари, і він не смів бити нас; але, незважаючи на це, він часто загрожував, особливо мені, різками й вимовляв слово fouetter (якось* foùatter) так гидко й з такою інтонацією, ніби вибити мене було б йому великою втіхою.
Я аж ніяк не боявся болю від кари, ніколи не зазнавав її, але сама лише думка, що St.-Jérôme може вдарити мене, доводила мене до тяжкого стану притлумленого розпачу й злости.
Бувало, що Карл Іванович під хвилину досади власноручно карав нас лінійкою, або попружкою, але я без найменшої прикрости згадую про це. Навіть у той час, про який я говорю (коли мені було чотирнадцять років), як би Карлові Івановичу трапилося побити мене, я спокійно поставився б до цього. Карла Івановича я любив, знав його з того часу, як і самого себе, і звик вважати за члена своєї сім,ї, але St.-Jérôme був людина горда, самозадоволена, до якої я нічого не відчував, опріч тієї мимовольної пошани, яка була в мене до всіх великих. Карл Іванович був смішний дідусь, пестун, якого я любив од щирого серця, але мав його за нижчого від себе у моєму розумінні суспільного стану. St.-Jérôme навпаки, був освічений, вродливий молодий дженджик, що намагався стояти врівні З усіма.
Карл Іванович лаяв і карав нас завжди спокійно; видко було, що він вважав це хоч і за доконечний, але неприємний обов'язок. St.-Jérôme, навпаки, любив драпуватися в ролю навчи-теля; видко було, коли він карав нас, що він робив це більше для власного вдоволення, ніж на нашу користь. Він захоплювався своєю величністю. Його пишні французькі вислови, що він їх вимовляв з сильними наголосами на останньому слові, accent сігсопііех'ами, були мені невимовно огидні. Карл Іванович, розгнівавшись, говорив: а лялькова комедія", "пустун хлоп-шик", "шампанська мушка". St.-Jérôme називав нас mauvais sujet, vilain garnement і іншими назвами, що ображали мою гідність.
Карл Іванович ставив нас навколішки обличчям у куток, і карою був фізичний біль од того. St.-Jérôme, випростуючи груди й роблячи величний рух рукою, трагічним голосом кричав: "a genoux, Mauvais sujet", наказував ставати навколішки обличчям до нього й просити вибачення. Карою було приниження.
Мене не карали, і ніхто навіть не нагадував мені за те, що зі мною трапилось; але я не міг забути всього, чого зазнав: розпачу, сорому, страху й ненависти за ці два дні. Хоч з того часу St.-Jérôme, здавалося, махнув на мене рукою, майже не робив зі мною нічог<% я не міг звикнути дивитись на нього спокійно. Щоразу, коли випадково зустрічали£ь наші очі, мені здавалося, що в моєму погляді була надто очевидна неприязнь, і я поспішав зробити байдуже обличчя; але коли мені здавалося, що він розуміє моє удавання, я червонів і одвертався.
Одне слово, мені невимовно тяжко було мати з ним будь-які СТОСУНКИ.
XVIII. ДІВОЧА
Я почував себе дедалі більше самотнім, і головна моя розвага була — міркувати на самоті та робити спостереження. Про предмет моїх міркувань я розповім у дальшому розділі; мисце ж моїх спостережень була, головно, дівоча, де відбувався дуже для мене цікавий і зворушливий роман. Героїня цього роману була, звичайно Маруся. Вона тоді закохана була в Василя, що знав її ще тоді, як вона жила на волі, і обіцяв ще тоді одружитись із нею.
Доля, що розлучила їх п'ять років тому, знов з'єднала їх у бабусиному домі, але поставила перепону їх обопільному коханню в особі Миколи (рідного Марусиного дядька), що не хотів і чути про шлюб своєї племінниці з Василем, якого він називав людиною неподобною й невгамованою.
Перепона ця спричинилася до того, що раніше досить байдужий і недбайливий у своєму поводженні Василь раптом закохався в Марусю, та закохався так, як тільки може закохатись двірська людина з шевців, у рожевій сорочці з напомаженим волоссям.
Хоч прояви його любови були завжди дуясе чудні й неподобні (наприклад, зустрічаючись із Марусею, він завжди намагався зробити їй боляче: або щипав її, або бив долонею, або стискав її з такою силою, що вона ледве могла дихати), але саме кохання його було щире, що видно вже з того, що з того часу, як Микола рішуче відмовив йому віддати за нього племінницю, Василь запив з горя, почав учащати до шинків, буяти,— одне слово, так уже почав не шануватися, що не раз довелося йому зазнати ганебної кари на з'їжджій. Але ці вчинки й їхні наслідки, здавалося, бути заслугою в Марусиних очах і ще збільшували її любов до нього. Коли Василя тримали в участку, Маруся цілими днями, не просихаючи, плакала, скаржилася на свою гірку долю Гапці, що брала активну участь у справах нещасних коханців, і, не звертаючи увагу на бійку й лайку від свого дядька, потихеньку бігала до поліції провідувати й потішати свого милого.