XII. КЛЮЧИК
Ледве встигли ми, зійшовши вниз, привітатись до гостей, як нас покликано до столу. Тато був дуже веселий (він саме добре виграв тоді), подарував Любочці срібного сервіза й за обідом згадав, що у нього у флігелі лишилася ще бонбоньєрка, приготовлена для іменинниці.
— Як когось із челяді посилати, то піди краще ти, Коко,— сказав він мені. — Ключі лежать на великому столі, в черепашці, знаєш?.. Так от, візьми їх і найбільшим ключем відімкни другу шухляду, що праворуч. Там знайдеш коробочку, цукерки в папері й принесеш усе сюди.
— А-сигари принести тобі? — спитав я, знаючи, що вів завжди по обіді посилав по них.
— Принеси, та дивись там — нічого у мене не займай! — сказав він мені вслід.
Знайшовши ключі на вказаному місці, я хотів був уже відмикати шухляду, як мене зупинило бажання довідатись, що саме відмикав малісінький ключик, що висів на тому самому ланє-цюжку.
На столі між тисяччю різноманітних речей стояв коло билець шитий портфель з висячим замочком, і мені схотілося спробувати, чи не прийдеться до нього маленький ключик. Спроба скінчалася дуже успішно, портфель одімкнувся, і я знайшов там силу паперів. Почуття цікавости так напосідливо радило мені довідатись, що саме були то за папери, що я не встиг прислухатись до голосу сумління й почав розглядати те, що було в портфелі...
Дитяче почуття безумовної пошани до всіх старших і особливо до тата було таке сильне в мені, що мій розум несвідомо відмовлявся робити будь-які висновки з того, що я бачив. Я почував, що тато повинен жити в сфері зовсім іншій, чудовій, недосяжній і неприступній для мене і що намагатися пророзуміти таємниці його життя було б з моєї сторони щось ніби святотатство.
Тому відкриття, що я майже мимоволі зробив у татовому портфелі, не лишили в мені ніякого ясного розуміння, опріч невиразної думки, що я зробив недобре. Мені було соромно й ніяково.
Під впливом цього почуття я хотів якнайшвидче замкнути портфель, але мені, очевидно, приділено було зазнати всіх не-щастів у той пам'ятний день; всунувши ключика в замкову щілину, я повернув його не в той бік; гадаючи, що портфель замкнений, я вийняв ключа, і — ой леле! — у мене в руках був лише держак ключика. Даремно намагався я з'єднати його З тією половиною, що лишилася в замку, і якимись чарами витягти її звідти; треба було, нарешті, звикнути до тієї жахливої думки, що я зробив новий злочин, про який дізнаються сьогодні ж, скоро тато повернеться до кабінету.
Скарга Мімі, одиниця й ключик! Гіршого нічого не могло ЗІ мною статись. Бабуся — за скаргу Мімі, St.-Jérôme — за одиницю, тато — за ключик... і все це спаде на мою голову не пізніше, як сьогодні ввечері.
— Що зі мною буде?.. А-а-ах, що я наробив?! — говорив я голосно, похожаючи по м'якому килиму в кабінеті. — Ат,— сказав я сам собі, дістаючи цукерки й сигари, — що було — бачили, що буде — побачимо... — і побіг до будинка.
Цей фаталістичний вислов, що я його ще в дитинстві підслухав у Миколи, під усі тяжкі хвилини мого життя справляв на мене благодійний вилив, на якийсь час заспокоюючи. Уві-ходячи до залі, я був у трохи піднесеному й неприродньому, але надзвичайно веселому настрою.
XIII. ЗРАДНИЦЯ
По обіді почалися petits jeux, і я брав у них щонайжвавішу участь. Гуляючи в "кішки-мишки", якось невдало розігнавшись на гувернантку Корнакових, що гралася з нами, я ненавмисне наступив їй на сукню й обірвав її. Помітивши, що всім дівчатам, а особливо Софійці було дуже приємно бачити, як гувернантка з кислим обличчям пішла до дівочої зашивати свою сукню, я вирішив потішити їх так само ще раз. Взявши такий милий намір, я, скоро гувернантка повернулася до кімнати, почав конем скакати навколо неї й скакав доти, поки не знайшов слушної хвилини знов зачепити закаблуком за її спідницю й обірвати. Софійка й князівни ледве могли стримуватись од сміху, що дуже приємно лоскотало моє самолюбство; але St.-Jé-rôme, помітивши, мабуть, мої вигадки, підійшов до мене і, насупивши брови (чого я не міг терпіти), сказав, що я, здається, не перед добром розвеселився, і що коли я не буду смирніший, то він3 незважаючи на свято, примусить мене розкаятися.
Але я був у піднесеному стані людини, яка програла більше, ніж має в кешені, яка боїться перевірити свій запис і ставить далі шалені карти, вже не маючи надії відігратись, а тільки для того, щоб не давати самому собі часу опам'ятатись. Я зухвало всміхнувся й одійшов від нього.
Після (скішки-мишки)) хтось затіяв гру, що звалася у нас, здається, Lange Nase. Суть гри була в тім, що ставляли стільці в два ряди, один проти одного, а дами та кавалери розбивались на дві партії і навперемінки обирали одна одну.
Молодша князівна щоразу обирала молодшого Івіна, Катруся або Володю, або Іліньку, а Софійка щоразу Серяшка і аж ніяк не соромилася, коли Сержик просто йшов і сідав проти неї. Вона сміялася своїм милим дзвінким сміхом і робила йому голівкою знак, що він угадав. Мене ж ніхто не брав. На превелику образу для мого самолюбства, я розумів, що я зайвий, той хто лишається, що про мене щоразу так мали говорити: хто ще лишається? "Та Миколонька; ну, от його ти й візьми". Тимто, коли мені треба, було виходити, я просто йшов або до сестри, або до однієї 3 негариих кня-
ЗІвен і, на жаль ніколи не помилявся. Софійка ж, здавалося, так зацікавлена була Сержиком Івіним, що мене наче зовсім для неї не було. Не знаю, з якої підстави звав я її. в думці Зрадницею, бож вона ніколи не обіцяла мені обирати мене, а не Сержика; але я цілком був переконаний, що вона най-ганебніше зрадила мене.
Після гри я помітив, що зрадниця, до якої я ставився з презирством, але від якої, проте, не міг одвести очей, вкупі з Сержиком та Катрусею одійшли в куток і там щось таємничо говорили. Підкравшись з-за фортепіяна, щоб довідатись їхніх секретів, я побачив от що: Катруся тримала за два кінці батистову хусточку, ніби параван, закриваючи нею голови Сержика та Софійки. "Ні, програли, тепер платіть!" казав Сержик. Софійка, спустивши руки, стояла перед ним, наче винна і, червоніючи, говорила: "Ні, я не програла, — правда ж, m-lle Catherine?)) — "Я люблю правду, — відповідала Катруся: — програла Заклад, ma chere".