Яків був кріпак, дуже запопадлива й віддана людина; він, як і всі добрі прикажчики, був аж надто скупий за свого папа і мав про панський інтерес надзвичайно чудні уявлення. Він завжди дбав про те, щоб власність його пана зростала коштом власности пані, намагаючись доводити, що всі прибутки з її маєтків слід повертати на Петровське (село, де ми жили). Тепер він був дуже вдоволений, бо цілком дійшов свого.
Привітавшись до нас, тато сказав, що годі нам на селі байдики бити, що ми вже не маленькі, і що час нам серйозно вчитись.
— Ви вже знайте, я гадаю, що я сьогодні вночі їду до Москви й беру вас із собою, — сказав він. — Ви житимете в бабусі, a maman з дівчатами лишиться тут. І ви це знайте, що одна лише втіха їй буде — чути, що ви вчитесь добре і що з вас задоволені.
Хоча ми вже кілька день помічали, що в домі готуються до чогось незвичайного, але ця новина нас дуже вразила. Володя почервонів і тримтячим голосом переказав матусине доручення.
"Так от що віщував мені мій сон! — подумав я. — Коли б лише бог дав, щоб гіршого чого не було".
Мені дуже, дуже жалко стало матусі, і разом із тим думка, що ми й справді стали великі, тішила мене.
"Коли ми сьогодні їдемо, то навчання, мабуть, не буде: це добре! — думав я. — А Карла Івановича жалко. Йому, напевне, доведеться одійти, бо коди б ні — не заготовляли б для нього конверта... Вже краще б довіку вчитися та не їхати нікуди, не розлучатися з матусею й не кривдити бідного Карла Івановича. Він і так дуже нещасний!)).
Думки ці пробігали в моїй голові: я стояв нерухомо й пильно дивився на чорні бантики своїх черевиків.
• Сказавши з Карлом Івановичем ще кілька слів про те, що барометр спадам, і наказавши Якову не годувати собак, щоб на прощання виїхати по обіді послухати молодих гончаків, тато, несподівано для мене, послав нас учитись, потішивши, проте7 обіцянкою взяти на полювання.
— Йдучи нагору, забіг я на терасу. Біля дверей, на сонечку,, зажмурившись лежала улюблена батькова хортиця—Милка.
— Ми л очко, — говорив я, пригортаючи її та цілуючи в морду, — ми сьогодні їдемо. Прощай! Ніколи більше не побачимось.
Я розчулився й заплакав.
ІГ. НАВЧАННЯ
Карл Іванович був дуже не в доброму гуморі. Це було помітно з його насуплених брів і з того, як він шпурнув свого сурдута в комоду й як сердито підперезався, і як дуже черкнув нігтем у книзі діялогів, щоб відзначити те місце, до якого ми мусили вчити. Володя вчився пристойно, а я був такий знервований, що зовсім нічого не міг робити. Довго безтямно дивився я в книгу діялогів, але через сльози, що їх наганяли мені на очі думки про неминучу розлуку, не міг читати; коли яс прийшов час говорити їх Карлові Івановичу, що слухав мене, зажмурившись (це була недобра прикмета), саме на тому місці> де один говорить: Wo kommen sie her? а другий відповідач: ich komme vom Kaffeehause, я не міг більше стримувати сліз і за плачем не міг вимовити: "Haben sie die Zeitung nicht gelesen?" Коли дійшло до писання, я через сльози, що падали на папір, наробив таких чорнильних плям, ніби я писав водою на бібули
Карл Іванович розсердився, поставив мене навколішки, товмачив мені, що це упертість, лялькова комедія (це був улюблений його вираз), загрожував лінійкою й вимагав, щоб я перепрошував, тоді як я й слова не міг проказати через сльози; нарешті, він, відчуваючи, мабуть, свою несправедливість, пішо* у кімнату до Миколи й грюкнув дверима.
З клясної чути було гомін у Миколиній кімнаті:
— Ти чув, Миколо, що діти їдуть до Москви? — сказав Карл Іванович, увіходячи до кімнати.
— А як же, чув.
Мабуть, Микола хотів устати, бо Карл Іванович сказав: "сиди, Миколо", і слідом за тим зачинив двері. Я вийшов із кутка й підійшов до дверей підслухувати.
— Хоч скільки зробиш доброго людям, хоч який їм відданий будеш,—на подяку, Миколо, очевидьки, не можна сподіватись,—говорив зворушено Карл Іванович.
Микола, шевцюючи коло вікна, стверджуючи хитнув головою.
— Я дванадцять років живу в цьому домі й можу сказати перед богом, Миколо,—казав далі Карл Іванович, підводячи очі й табатирку вгору,—що я їх любив і доглядав їх краще, ніж коли б це були мої власні діти. Ти пам'ятаєш, Миколо, коли Володя хорів на гарячку, ти пам'ятаєш, як я дев'ять день просидів коло його ліжка, очей не заплющивши? Так! Тоді я був добрий, любий Карл Іванович, тоді я був потрібний, а тепер,— додав він, іронічно всміхаючись, — тепер "діти великі стали: їм треба серйозно вчитись". Наче вони тут не вчаться, Миколо?
— Як же ще вчитись, здасться? — сказав Микола, поклавши шило й тягнучи обома руками дратву.
— Так, тепер я непотрібний, мене й треба прогнати; а де обіцянки? де подяка? Наталю Миколаївну я поважаю й люблю, Миколо,—сказав він, прикладаючи руку до грудей,—та що вона... її воля в цьому домі все одно, що оце-о!..—І він красномовним жестом кинув на підлогу шматочок шкіри.—Я знаю, чиї це витівки й через що я став непотрібний: через те, що я не підлещуюся й не потураю в усьому, як інші люди. Я звик завжди й перед усіма говорити правду, — сказав він погордо.— Бог з ними! З того, що мене не буде, вони не розбагатіють, а я, бог дасть, матиму собі шматок хліба... Чи так, Миколо?
Микола підвів голову й подивився на Карла Івановича так, наче хотів пересвідчитись, чи справді може він знайти собі шматок хліба, але нічого не сказав.
Багато й довго говорив у цьому дусі Карл Іванович; говорив про те, як краще вміли цінувати його послуги в якогось генерала, де він перше жив (мені дуже боляче було це чути), говорив про Саксонію, про своїх батьків, про приятеля свого кравця Schönheit і т. інш., і т. інш.
Я співчував його горю, і мені боляче було, що батько й Карл Іванович, яких я майже однаково любив, не зрозуміли один одного; я знов пішов у куток, сів на п'яти й почав міркувати, як би встановити між ними згоду.
Повернувшись до клясної кімнати, Карл Іванович звелів мені встати й приготувати зошит для диктанта. Коли все було готове, він велично сів у cßoq крісло й голосом, що, здавалося, виходив з якоїсь глибини, почав диктувати таке: Von al-len Lei-den-schaf-ten die grau-sam-ste ist... "Haben Sie geschrieben?" Тут він зупинився, поволі понюхав тютюну й продовжував із новою силою: die grausamste ist, die Un-dank-bar-keit... "Ein grosses U". Чекаючи, що буде далі, я, написавши останню слово, подивився на нього.