— І чудово зробиш, мій друже,—сказала бабуся вже не тим невдоволеним голосом, яким говорила перед тим:—St.-Jérôm, принаймні, gouverneur, що зрозуміє, як треба вчити des enfants de bonne maison, a не звичайний menin, пестун, що здатний лише на те, щоб водити їх гуляти.
— Я завтра же поговорю з ним,—сказав тато.
І справді, через два дні після цієї розмови Карл Іванович мусив поступитися місцем молодому дженджикові-французові.
VIII. ІСТОРІЯ КАРЛА ІВАНОВИЧА
Пізно ввечері перед тим днем, коли Карл Іванович мав назавжди їхати від нас, він стояв у своєму ватяному халаті й чер-
12о
воній шапочці коло ліжка,—і нахилившись над чемоданом, ретельно складав туди свої речі.
Останнім часом Карл Іванович поводився з нами якось особливо сухо: він наче уникав будь-яких стосунків із нами. От і тепер, коли я ввійшов до кімнати, він глянув на мене з-під лоба й знов узявся до свого діла. Я приліг на своєму ліжкові, але Карл Іванович, що раніше суворо забороняв нам робити це, нічого не сказав мені, і думка, що він більше не буде ні лаяти, ні зупиняти нас, що йому немає до нас ніякого діла, живо нагадала мені неминучу розлуку. Мені стало сумно, що він розлюбив нас, і хотілося показати йому це почуття.
— Дозвольте, я допоможу вам, Карле Івановичу,—сказав я, підходячи до нього.
Карл Іванович глянув на мене й знов одвернувся, але в швидкому погляді, що він його на мене кинув, я прочитав не байдужість, якою я пояснював його холодність, а щирий зосереджений сум.
— Бог усе бачить і все знає, і на все його свята воля,— сказав він, випростуючись на ввесь зріст і тяжко зідхаючи.— Так, Миколонько,—говорив він далі, помітивши, що я дивлюсь на нього з виразом щирого співчуття,—моя доля бути нещасному з самого мого дитинства й до самої смерти. Мені завжди платили злом за добро, що я його робив людям, і моя нагорода не тут, а звідти,—сказав він, указуючи на небо.—Коли б ви Знали мою історію і все, чого я зазвав у житті... Я був швець, я був салдат, я був дезертир, я був фабрикант, я був учитель, а тепер я нуль. Я, як і божий син, не маю місця, куди прихилити голову,—закінчив він і, заплющивши очі, сів у своє крісло.
Помітивши, що Карл Іванович перебуває в тому чутливому настрою, коли він, не звертаючи уваги на слухачів, висловлює для самого себе свої заповітні думки, я мовчки й не спускаючи очей з його доброго обличчя, сів на ліжкові.
— Ви не дитина, ви можете розуміти. Я вам розповім свою історію й усе, чого я зазнав у цьому житті. Колинебудь ви згадаєте старого друга, що дуже вас любив, діти...
Карл Іванович сперся рукою на столик, що стояв коло нього, понюхав табаки і, звівши очі до неба, тим особливим, рівномірним горловим голосом, яким він здебільшого, диктував нам, так почав оповідати:
"Я бил нешаслів ішо во чрева моєй матері. Das Unglück verfolgte mich schpn im Schosse meiner Mutter",— сказав він ще раз з іще більшим почуттям.
Карл Іванович не один раз? в однаковому порядку, в тих і самих виразах і з завжди однаковими інтонаціями розповідав мені потім свою історію, отож я й гадаю, що зможу передати її майже од слова до слова, крім, звичайно, неправильности мови, про що читач може мати уявлення з першої фрази. Чи була це справді його історія, чи витвір фантазії, що народився підчас самотнього життя його в нашій сім'ї, якому він і сам почав вірити через часте повторювання, чи він лише прикрасив фантастичними фактами справжні події свого життя—я ще не вирішив цього й досі. З однієї сторони, він із дуже живим почуттям і методичною послідовністю, що становлять головні ознаки правдоподібности, розповідав свою історію, щоб можна було не вірити їй; з другої сторони, надто багато було поетичних моментів у його історії, так що саме ці моменти й викликають сумнів.
"У моїх жилах тече шляхетна кров графів фон-Зом-мерблят! In meinem Adern fliesst das edle Blut der Grafen von Sommerblatt! Я народився через шість тижнів після весілля. Чоловік моєї матері (я звав його татком) був орендар у графа Зоммерблят. Він не міг забути сорому моєї матері й не любив мене. У мене був маленький брат Johann і дві сестри, але я був чужий у своїй власній сім'ї. Ich war ein Fremder in meiner eigenen Familie! Коли Johann пустував, татко говорив: "З цісю дитиною Карлом я не матиму й хвилини спокою!" і мене лаяли та карали. Коли сестри сварилися поміж себе, татко говорив: "З Карла ніколи не буде слухняного хлопчика!" і мене лаяли та карали. Лише добра моя ненька любила й голубила мене. Часто вона казала мені: "Карле, йди сюди, до моєї кімнати", і вона потихеньку цілувала мене. "Бідний, бідний Карле, — казала вона,—ніхто тебе не любить, але я ні на кого тебе не зміняю. Одного просить у тебе твоя матуся,—говорила вона мені:—вчись добре й будь чесна людина, бог не покине тебе. Trachte nur ein ehrlicher Deutscher zu werden,—sagte sie,—und der liehe Gott wird dich nicht verlassen!" І я старався. Коли мені вийшло чотирнадцять років, і я міг іти до причастя, моя матуся сказала моєму таткові: "Карл уже великий хлопець, Густаве, що будемо з ним робити?" 1 татко сказав: "Не знаю!" Тоді матуся сказала: "Віддамо його до міста, до п. Шульц, нехай він буде швець". І татко сказав: "Гаразд". Und mein Vater sagte: "gut". Шість років і сім місяців я жив у місті в шевця, і хазяїн любив мене. Він сказав: "Карл добрий робітник і незабаром він буде мій Geselle!" Але... чоловік стріляє? а бог кулі носить: 1796 року була призначена Conscription, і всі, хто міг служити, од вісімнадцяти до двадцяіь першого року мусили зібратись до міста.
"Татко й брат Johann приїхали до міста, і ми разом пішли тягти жеребки, кому бути Soldat і кому не бути Soldat. Johann витяг нещасливий нумеро—він мав бути Soldat; я витяг щасливий нумеро—я не мав бути Soldat. І татко сказав: "Мав я одним-одного сина, та й із тим маю розлучитися. Ich hatte einen einzigen Sonn und von diesem muss ich mich trennen!"
"Я взяв його за руку й сказав: а Нащо ви сказали отаке, татко. Ходіть зі мною, я вам скажу щонебудь". І тато пішов. Тато пішов, і ми сіли в трахтирі за маленький столик. "Дайте нам пару Bierkrug",—сказав я, і нам принесли. Ми випили по шклянка, і брат Johann теж випив.