Василь, що підчас подорожі подає милостиню, дає накази Пилипові про те, як закріпляти орчик, і тільки тоді, як усе готове, і Пилип, збираючи віжки, лізе на передок, він починає щось діставати з бокової кешені. Але тільки ми рушаймо, сліпуча блискавка, враз вогненним світлом осяваючи всю лощовину, змушуй коней зупинитись і без щонайменшої павзи розлягаються такий оглушливий удар грому, що, здасться, все склепіння небесне падає на нас. Вітер ще збільшується; гриви й хвости коней, Василева шинеля й краї фартуха приймають один напрям і шалено мають від подувів шаленого вітру. На шкіряний верх брички важко впала велика дощова краплина... друга, третя, четверта і раптом наче хтось забарабанив над нами, і дощ, пішовши, поняв усе навколо рівномірним шумом. З того, як рухаються Василеві лікті, я помічаю, що він розв'язує калитку, старець хреститься, кланяється й біжить біля самих коліс, так що от-от вони роздавлять його. "По-да-ай Христа ради!" Нарешті, мідна копійка летить повз нас, і жалюгідне створіння в промоклому до рубця лахмітті, що обліпило його худе тіло, хитаючись од вітру, здивовано зупиняється серед дороги й зникає 3 моїх очей.
Косий дощ, гнаний сильним вітром, лив як із відра; з фризової Василевої спини текли потоки в калюжу каламутної води; що зібралася у фартуху. Порох, що спочатку збився балабуш-ками, перетворився на рідке болото, яке місили колеса; бричку почало трусити менше, і глеюватими коліями потекли каламутні струмені. Блискавка світила ширше й блідніте, і гуркіт грому вже був не такий чутний за рівномірним шумом дощу.
Але от дощ стає дрібніший; хмара починає розповзатись хвилястими облоками, яснішати в тому місці, де має бути сонце, і крізь сірувато-білі краї хмар ледве видко клаптик ясної блакиті. Через хвилину несміливий промінь сонця вже блищить у калюжах на дорозі, на смугах дрібного прямовисного дощу, що сіється, як крізь сито, і на обмитій, лискучій придорожній траві. Чорна хмара так само грізно застилає протилежну сторону небосхилу, але я вже не боюся її. Я відчуваю невимовно радісне почуття надії жити, що швидко замінює в мене почуття страху. Душа моя всміхається так само, як і освіжена, звеселіла природа. Василь одкидає комір шинелі, скидає картуза й струшує його; Володя одкидає фартух; я висовуюся з брички й пожадливо впиваю в себе освіжене, запашне повітря. Лискучий, обмитий короб карети з важами й валізками похитуються перед нами, кінські спини, шлеї, віжки, шини на колесах — все мокре й блищить на сонці, наче скрите лаком. По один бік дороги неозорне озиме поле, подекуди перерізане неглибокими ярами, виблискує мокрою землею й зелом і стелеться тінястим килимом аж до самого обрію; по другий бік — осиковий гай, порослий ліщиною та черемшиною, стоїть, мов переповнений щастям, не поворухнеться й поволі ронить з своїх обмитих гілок ясні дощові краплини на сухе торішнє листя. З усіх боків в'ються З веселою піснею й хутко падають чубаті жайворонки; в мокрих кущах чути клопітливий рух маленьких пташок і з середини гаю ясно линуть звуки зозулі. Такий чарівний цей чудовий запах лісу після весняної грози, запах берези, фіялки, прілого листу, сморжів та черемшини, що я не можу всидіти в бричці, зіскакую з підніжки, біжу до кущів і, хоч мене засипає дощовими краплями, рву мокрі гілки розквітлої черемшини, б'ю ними себе по обличчю й упиваюся чудовим їхнім запахом. Не звертаючи навіть уваги на те, що до моїх чобіт пристають величезні грудки грязюки й що панчохи мої давно мокрі, я, тьопаючи по грязі, біжу до вікна карети.
— Любочко! Катрусю! — кричу я, подаючи туди кілька гілок черемшини: — подивіться, як гарно!
Дівчата пищать, ахкають; Мімі кричить, щоб я йшов геть, а то мене обов'язково роздавлять.
— Та ти понюхай, як пахне! — кричу я.
III. НОВИЙ погляд
Катруся сиділа коло мене в бричці і, схиливши свою гарненьку голівку, задумливо стежила за курним шляхом, що біг иід колесами. Я мовчки дивився на неї Й дивувався на той не по-дитячому сумний вираз, що вперше сьогодні бачив його на її рожевому личку.
— А от незабаром ми й приїдемо до Москви, — сказав я.— Як ти гадаєш, яка вона?
— Не знаю, — відповіла вона нехотя.
— Ну, а всеж таки як ти гадаєш: більше, ніж Серпухове, чи ні?
— Що?
— Я нічого.
Але тим самим інстинктивним почуттям, яким одна людина пізнає думки другої і яке є провідна нитка розмови, Катруся зрозуміла, що мене болить її байдужість; вона підвела голову й звернулася до мене:
— Тато казав вам, що ми житимемо у бабусі?
— Казав; бабуся хоче зовсім з нами жити.
— І всі житимемо?
— А як же; ми житимемо нагорі в одній половині, ви— в другій, а тато — у флігелі, а обідатимемо всі вкупі внпзу у бабусі.
— Maman каже, що бабуся така поважна, сердита?
— Ні-і! Це тільки так попервах здається. Вона поважна, але зовсім не сердита; навпаки, дуже добра, весела. Коли б ти бачила, який бенкет був на її іменини!
— Все ж я боюся її; та, проте, бозна ще, чи будемо ми... Катруся раптом замовкла й знов замислилася.
— Що-о? — Запитав я, збентежений.
— Нічого, я так.
— Ні, ти щось сказала: "бозна..."
— Так ти казав, який бенкет був у бабусі?
— Ага, от шкода, що вас не було; гостей було сила, чоловіка з тисячу, генерали, і я танцював... Катрусю! — раптом сказав я, запинившись на середині своєї оповідки, — ти не слухаєш?
— Ні, чую: ти говорив, що ти танцював.
— Чого ти така сумна?
— Не завжди ж веселій бути.
— Ні, ти дуже змінилася відтоді, як ми приїхали з Москви. Скажи по правді, — додав я рішуче, повертаючись до неї, — чого ти стала якась чудна?
— Хіба я чудна? — відповідала Катруся з піднесенням, яке доводило, що моє зауваження цікавило її, — я зовсім не чудна.
— Ні, ти вже не така, як раніше, — вів я далі: — раніше видно було, що ти в усьому з нами заодно, що ти нас вважаєш за рідних і любиш так само, як і ми тебе, а тепер ти зробилася така серйозна, цураєшся нас...
—■— Аж ніяк...
— Ні, ти дай мені договорити, — перебив я, вже починаючи відчувати легеньке лоскотання в носі перед слізьми, що завжди навертались мені на очі, коли я висловлював давно заготовлену заповітну думку: — ти цураєшся нас, розмовляєш лише З Мімі наче не хочеш нас знати!