ніколи не баченого, доводилось тільки мріяти, як про щось дороге й відсутнє. Люсьєн цілоденно думав про свої комплекси і з якоюсь гордістю уявляв собі світ — невідомий, жорстокий, шалений, що ховався під істеричними припадками його свідомості. "Ти розумієш,— казав він Берліакові,— зовні я здавався дитиною сонною і байдужою до всього, геть нецікавою. Майже таким самим здавався я собі і всередині, і мало не повірив у те остаточно. Але я добре знав, що там існувало щось інше". — "Завжди є щось інше,— відповідав Берліак. І вони самовдоволено посміхалися. Люсьєн написав вірша під назвою "Якщо розірветься густий туман", і Берліак визнав, що він чудовий, але докоряв Люсьєнові, що той його заримував. Вони його навіть вивчили напам'ять і, коли їм хотілося поговорити про своє лібідо, то з задоволенням виголошували: "Великі краби причаїлись під покровом туману", потім просто "краби", підморгуючи один одному. Але інколи Люсьєнові, коли він залишався на самоті, особливо ввечері, робилося трохи страшно. Він більше не наважувався звести на матір очей і, цілуючи її перед сном, боявся, щоб якась темна сила не відхилила його поцілунок і не направила на губи пані Флер'є; здавалося, всередині в ньому клекотів вулкан. Люсьєн поводився обережно, щоб не силувати свою розкішну і стражденну душу, яка нині відкрилася йому. Тепер він знав справжню її ціну і боявся жахливого пробудження. "Я боюся себе",— казав він. Півроку тому Люсьєн одмовився від солодійства, бо це йому набридло, і знову повернувсь до давньої звички; він мав надто багато роботи; проте треба, щоб кожен жив відповідно до своїх нахилів, книги Фрейда переповнені оповідками про нещасних молодиків, які доробились неврозів лише через те, що рішуче відмовлялися від своїх звичок. "Що, коли ми зараз збожеволіємо?" — запитав він у Берліака. І справді, інколи по четвергах вони почувалися дивно: в сутінках, які нишком прокрадалися до Берліакової кімнати, вони викурювали цілі пачки сигарет із опієм, їхні руки тремтіли. Тоді один із них мовчки вставав, ішов навшпиньки до дверей і повертав умикача. Жовте світло заливало покої, і вони дивилися один на одного з недовірою.
Люсьєн швидко помітив, що його дружба з Берліаком трималася на непорозумінні: сам він, певно ж, був найчутливіший до зворушливої краси едіпового комплексу, але вбачав у цьому тільки ознаку могутньої пристрасті, яку він намірявся трохи згодом скерувати в інше річище. Берліака, навпаки, здавалося, задовольняв такий стан, і він не хотів з нього виходити. "Ми пропащі,— казав він з гордістю,— невдахи. Ми ніколи нічого не створимо". — "Ніколи нічого",— луною вторив йому Люсьєн. Хоча повнився люттю. Повернувшись із великодніх вакацій, Берліак розповів йому, як він ночував із матір'ю в одній кімнаті якогось готелю в Діжоні; він устав спозаранку, підійшов до ліжка, де ще спала мати, й обережно відгорнув ковдру. "Сорочка в неї була піднята",— казав він, посміхаючись. Учувши ці слова, Люсьєн почав зневажати Берліака і відчув себе дуже самотнім. Мало набути комплексів, важливо знати, як завчасно їх позбутися: адже чи зможе дорослий чоловік брати на себе відпрвідальність і наказувати, якщо зберігатиме дитячу сексуальність? Люсьєн розтривожився неабияк. Він би з радістю порадився з обізнаною в цьому питанні людиною, але не знав, де її шукати. Берліак часто йому розповідав про одного сюрреаліста на ім'я Бержер, який чудово розбирався у психоаналізі і який, здавалося, мав на нього великий вплив, однак ніколи не пропонував Люсьєнові познайомитися з ним. Люсьєн ходив дуже розчарований, розраховуючи, що Берліак підшукає йому якусь жінку; він сподівався, що, завівши гарну коханку, зможе легко позбутися своїх думок. Та Берліак ніколи більше не розповідав про своїх гарненьких подружок. Хлопці, бувало, виходили на Великі Бульвари й спостерігали жінок, але не наважувалися до них заговорити. "Що ж, мій нещасний друже,— казав Берліак,— ми не з тієї породи, яка подобається. Жінки відчувають у нас щось таке, що їх відлякує". Люсьєн відмовчувався, Берліак починав його дратувати. Він часто і не зовсім тактовно глузував із Люсьєнових батьків, називаючи їх пан і пані Пампушка. Люсьєн чудово розумів, що Берліак як сюрреаліст, звичайно, зневажає буржуазію, проте його не раз запрошувала пані Флер'є, ставлячись до нього приязно і з довір'ям; якщо не з удячності, то принаймні задля пристойності він не повинен говорити про неї таким тоном. До того ж Берліак мав неприємну звичку позичати гроші і не вертати їх; в автобусі в нього ніколи не було дрібних, і Люсьєн змушений був за нього платити; у кафе він тільки вряди-годи пропонував розрахуватися за стіл. Люсьєн йому якось сказав відверто, що такого поводження не розуміє і що за все друзі повинні платити порівну. Берліак подивився на нього глибокодумно і мовив: "Я давно здогадувався про те, що ти задниця", а потім пояснив йом> фрейдівський висновок: кал —* дорівнює золоту і фрейдівську теорію скупості. "Я хотів би знати одне,— сказав він,— до скількох років тебе підтирала мати?" Вони мало не посварилися.
З початку травня Берліак почав прогулювати уроки. Люсьєн після занять зустрічався з ним у барі на вулиці Пті-Шан, де вони причащалися вермутом "Розп'яття". Якогось вівторка пополудні Люсьєн застав Берліака за столом із порожньою склянкою. "Ну, нарешті,— сказав Берліак. — Слухай, мені треба зникнути, о п'ятій годині я маю бути у свого зубного лікаря. Зачекай мене, він мешкає неподалік, я повернуся через півгодини". "О'кей,— відповів Люсьєн, опускаючись на стілець. — Франсуа, принеси мені білого вермуту". В цю хвилину до бару зайшов якийсь чоловік і, помітивши їх, з подивом посміхнувся. Берліак зашарівся й хутко встав. "Хто б це міг бути?" — подумав Люсьєн. Берліак, тиснучи незнайомцеві руку, став так, щоб затулити Люсьєна; він говорив тихо і швидко, той відповів дзвінким голосом: "Та ні, мій малий, ні, ти завжди будеш тільки блазнем". Одночасно незнайомець став навшпиньки і з спокійною впевненістю намагався розгледіти Люсьєна через Берліакову голову. Йому було близько тридцяти п'яти років, він мав бліде обличчя і чудове біляве волосся. "Це, очевидно, Бержер,— подумав Люсьєн схвильовано,— який він гарний!"