Цей поршень приводить у рух машини, Цей поршень штовхає вперед вагони...
Нове прізвисько "поршень"1 переповнювало Люсьєна гордістю; і крім того, його клас не був схожий на інші: він мав традиції і підкорявся усталеному порядку^це була сила. Скажімо, було заведено, що за чверть години до кінця уроку^французької мови хтось запитував: "Що таке вояк?" — і всі стиха відповідали: "Член!" Тоді голос знову запитував: "Що таке селюк?" — і відповідь звучала вже трохи голосніше: "Член!" Тоді пан Бетюн, який був майже сліпий і носив чорні окуляри, казав з утомою: "Я вас прошу, панове!" На кілька секунд западала цілковита тиша, лише учні, по-змовницьки посміхаючись, перезиралися, потім хтось вигукував: "Що таке поршень?" — і вони всі гуртом червоніли: "Це ого яка кабака!" В такі хвилини Люсьєн збуджувався. Ввечері він докладно розповідав своїм батькам різні історії, що сталися протягом дня, і коли він казав: "Тоді весь клас починав реготати..." або ж "весь клас вирішив бойкотувати Мейрінезу", то слова, що він їх вимовляв, зігрівали хлопцеві рот, як алкоголь горлянку. Проте перші місяці далися дуже важко, і Люсьєн не виконав контрольні з математики і фізики, до того ж його друзі не викликали особливих симпатій: це були стипендіати, в більшості своїй зубрили й неотеси, з поганими манерами. "Немає жодного серед них,— казав Люсьєн батькові,— з ким би я хотів подружитися". "Стипендіати,— мовив замріяно пан Флер'є,— становлять інтелектуальну еліту, і все-таки з них виходять кепські хазяї: вони мчать надто швидко". Люсьєн, зачувши слова "кепські хазяї", відчув, як щось неприємно кольнуло його в серце, і знову схилився до думки застрелитися найближчим часом, проте колишнього завзяття вже не було. У січні прийшов новий учень Берліак і шокував увесь клас: за останньою модою він носив стягнуті в поясі зелені або бузкові куртки з маленькими круглими комірцями і штани, які можна уздріти хіба що на малюнках у кравця, такі облиплі, що просто дивно, як він у них залазив. Одразу ж він став останнім з математики. "Чхати мені на неї,— заявив Берліак,— я літератор і, займаючись математикою, принижую себе". Ще й місяця не минуло, як Берліак усіх причарував: він роздавав контрабандні цигарки, розповідав, які в нього були жінки, і показував їхні листи. Весь клас вирішив, що це свій хлопець і що з ним слід заприязнитися. Люсьєн був у захопленні від його елегантності й манер, але Берліак ставився до Люсьєна трохи поблажливо, називаючи його "панським синком". "А знаєш,— сказав якось Люсьєн,— це все-таки ліпше, ніж якби я народився "бідняцьким сином". Берліак усміхнувся. "Ти малий цинік!" — сказав йому він, а другого дня прочитав Люсьєнові один із своїх віршів: "Карузо щовечора ковтав сирі очі, дарма що їв небагато й неквапно. Якось пані зробила букет із очей своєї родини, і на сцену пожбурила. Кожен схиляється перед жестом оцим зразковим. Але ж не забудьте, що час її слави тривав тридцять сім хвилин: від першого вигуку "браво!" до того, як погасла велика люстра в "Опера" (згодом вона змушена була тримати на поводі свого чоловіка, лауреата багатьох конкурсів, який затулив двома хрестами війни рожеві западини своїх очниць). І запишіть ось це: всі поміж нас, хто їстиме надто багато людського м'яса в консервах, помруть від цинги". "Це чудово",— відмовив Люсьєн розгублено. "Я досягаю такого ефекту,— сказав Берліак байдуже,— застосовуючи нову техніку, так зване автоматичне письмо". Якийсь час Люсьєн був під владою несамовитого бажання застрелитися, тож вирішив порадитися з Берліаком. "Що мені робити?" — запитав він, коли розповів геть усе. Берліак його уважно вислухав; він мав звичку смоктати пальці і потім обмазувати слиною прищі на обличчі, від чого його шкіра місцями вилискувала, як бруківка після дощу. "Роби як знаєш,— сказав він нарешті,— це не має жодного значення". Потім подумав хвильку і додав, наголошуючи на кожному слові: "Ніщо ніколи не має ніякого значення". Люсьєн був трохи розчарований, але відчув, що своїми словами глибоко вразив Берліака, і наступного четверга дістав запрошення на полуденок до його матері. Пані Берліак виявилася дуже милою жінкою, хоча й мала бородавки і темно-червону родимку на лівій щоці. "Бачиш,— сказав Берліак Люсьєнові,— справжні жертви війни — це ми". Так вважав і Люсьєн, і вони дійшли згоди, що належать до покоління, яке принесено в'жертву. Настала ніч, Берліак лежав на своєму ліжку, заклавши руки за голову. Вони курили англійські цигарки, крутили платівки на патефоні, і Люсьєн слухав голос Софі Такер та Ела Джонсона. Хлопці посмутніли, і Люсьєн вирішив, що Берліак — його найкращий друг. Берліак запитав, чи він чув щось про психоаналіз; голос у нього був поважний, і він значуще дивився на Люсьєна. "Я хотів свою матір до п'ятнадцяти років",— додав він. Люсьєнові стало незручно; він боявся почервоніти, а ще пригадав бородавки пані Берліак і зовсім не міг утямити, як її міг хтось хотіти як жінку. Проте коли вона принесла грінки, він не знати чому розхвилювався і спробував уявити її живіт під жовтим светром. Коли вона вийшла, Берліак упевнено сказав: "У тебе, звичайно, також виникало бажання переспати з своєю матір'ю". Він не питав, він стверджував. Люсьєн, стенувши плечима, сказав: "Звичайно". Наступного дня він почувався тривожно, боявся, щоб Берліак не повернувся до їхньої розмови. Але швидко заспокоївся. "Зрештою,— подумав Люсьєн,— він себе більше скомпрометував, ніж я". Його спокусили наукові теми, зачеплені під час щирої розмови, і наступного четверга Люсьєн прочитав у бібліотеці Сент-Женев'єв працю Фрейда про сон. Це було одкровення. "Саме те, що треба,— повторював Люсьєн, блукаючи вулицями куди очі світять,— саме те, що треба!" Згодом, коли він придбав "Вступ до психоаналізу" і "Психопатологію до щоденного життя", йому все стало зрозуміле — і те дивне враження небуття, і ця порожнеча, яка довго володіла його свідомістю, і його млявість, розгубленість, і марні зусилля пізнати самого себе, що завжди впиралися в завісу туману... "Чортівня,— подумав він,— у мене комплекс". Люсьєн розповів Берліакові про своє дитинство, описуючи, як він був сновидою і як предмети ніколи не здавалися йому до кінця реальними: "У мене, певно,— зробив він висновок,— найсправжнісінький комплекс". "Точнісінько, як у мене,— сказав Берліак,— у нас родинні комплекси!" Вони взяли за звичку тлумачити свої сни до найменших подробиць; Берліак розповідав стільки історій, що Люсьєн почав підозрювати, що той їх вигадує чи принаймні прикрашає. Але хлопці розуміли один одного з півслова й одверто розмовляли на найделікатніші теми; вони призналися один одному, що носять веселі маски, аби вводити в оману всіх довкола, хоча в глибині душі почуваються страшенно збуреними. Люсьєн позбувся своїх тривог. Він жадібно поринув у психоаналіз, зрозумівши, що це саме те, чого він шукав, і тепер почувався впевненіше, вже не треба було журитися, не треба було копирсатися у власному сумлінні та виявах свого характеру. Справжній Люсьєн глибоко поринув у підсвідомість; про нього,