Люсьєн був у захваті від щирої товариськості, що панувала між хлопцями: вони його прийняли весело й просто, і він одразу відчув себе серед них своїм. Люсьєн швидко запізнався з "товариством" Лемордана — двадцятьма студентами, які майже всі носили велюрові берети. Вони збиралися на другому поверсі бару "Польдер", де грали в бридж і більярд. Люсьєн часто зустрічався там із ними й скоро відчув, що вони його мали за свого, вітаючи хлопця вигуками: "Ось найкращий!" або "Це наш народник Флер'є!" Надто подобалася Люсьєнові їхня безтурботність: не було ніякого педантизму, суворості, дуже мало розмовляли про політику. Товариство сміялося, співало, обурювалось або ж плескало в долоні на честь студентства — ото й усе. Навіть сам Лемордан, не втрачаючи свого авторитету, якого ніхто не зважувався заперечити, трохи розслаблявся і давав волю усмішці. Люсьєн найчастіше мовчав, його погляд блукав по тих галасливих і м'язистих молодиках. "Це сила",— подумав він. Серед них він потроху відкривав для себе справжній сенс юності, уже позбувався удаваної манірності, яку так цінував Бержер; молодь — ось майбутнє Франції. Натомість у Леморданових друзів вже не було такого милого, душевного неспокою юності: це були дорослі, чимало навіть із бородами. Коли придивитися до них, зразу впадала у вічі їхня схожість: вони вже позбулися помилок і непевності юного віку, вивчили все, що їм треба,— одне слово, сформувалися. Спочатку їхні меткі й дикуваті жарти трохи обурювали Люсьєна, йому здавалося, що хлопці безсоромні й жорстокі. Коли Ремі оголосив, що пані Дюбу, дружині лідера радикалів, переїхало ноги вантажівкою, Люсьєн сподівався, що вони бодай поспівчувають нещасливому супротивникові. Натомість вони вибухнули реготом і заляскали собі по сідницях, вигукуючи: "Старе луб'я!" і "Слава водієві!" Люсьєнові зробилося трохи ніяково, але раптом він зрозумів, що цей гучний очисний сміх був захистом: зачувши небезпеку, вони не захотіли боягузливо віддатися жалощам і замкнулися в собі. Люсьєн зареготав також. Згодом він побачив їхню витівку в справжньому світлі, хлопці тільки зовні здавалися легковажними, насправді вони утверджували своє право: їхні переконання були такі глибокі, такі святі, що вони надавали їм право здаватися легковажними, з дотепним жартом посилати до біса все неістотне. Приміром, крижаний гумор Шарля Морра і жарти Десперро (який носив у кишені клапоть старої англійської шинелі, називаючи його крайньою плоттю Блюма), відрізнялися лише рівнем. У січні університет оголосив про урочисті збори з приводу надання ступеня доктора honoris causa двом шведським мінералогам. "Ось де ти побачиш справжню бучу",— сказав Лемордан Люсьєнові, вручаючи йому запрошення. Великий амфітеатр був напханий ущерть. Коли Люсьєн побачив, як під звуки "Марсельєзи" заходить президент Республіки і ректор, його серце закалатало, він злякався за своїх друзів. Майже водночас кілька молодиків на трибунах піднялися і зчинили ґвалт. Люсьєн із симпатією розпізнав червоного, як помідор, Ремі, який пручався в руках двох людей, що тягнули його за поли; він вигукував: "Франція для французів!" Але особливо припав йому до душі літній пан, що наче вперта дитина дув у маленьку дудку. "Як це чудово!" — подумав Люсьєн. Хлопця тішила така дивна суміш затятої поважності й невгамовності, що надавала наймолодшим статечності, а найстарших обертала на лукавих~бісенят. Люсьєн і собі спробував докинути жарт. Він мав успіх, а коли сказав про Ерріо: "Якщо цей помре у своєму ліжку, то немає Бога у світі", то відчув у собі народження священної люті. Тоді він зціпив щелепи і на мить відчув себе таким же переконаним, зібраним і могутнім, як Ремі чи Десперро. "Лемордан має рацію,— подумав він,— потрібен досвід". Він теж навчився не визнавати дискусій. Гюїгар, який був просто республіканцем, надокучав йому запереченнями. Люсьєн його ввічливо слухав, але невдовзі замикався в собі. Гюїгар і далі говорив, але Люсьєн на нього вже навіть і не дивився: він розгладжував стрілки на своїх штанях і забавлявся, пускаючи кільця диму та роззираючи жінок. Кутиком вуха хлопець ловив Гюїгарові аргументи, однак вони відразу ж утрачали свою вагу й пролітали повз нього, легкі й нікчемні. Гюїгар замовкав, тяжко скривджений. Люсьєн розповів батькам про своїх нових друзів, і пан Флер'є спитав його, чи він часом не хоче стати роялістом. Люсьєн повагався, а потім з гордістю відповів: "Так, я б хотів, я б справді цього хотів". — "Люсьєне, я тебе благаю, не роби цього,— заголосила мати,— вони дуже буйні, ці роялісти, і ти матимеш тільки клопіт. Що буде, коли тебе відлупцюють або запроторять до в'язниці? А потім ти ще надто молодий, щоб іти в політику". Люсьєн відповів їй лише спокійною посмішкою, і тут втрутився пан Флер'є: "Облиш його, моя люба,— мовив він лагідно,— хай чинить, як знає; через це треба пройти". Відтоді Люсьєн помітив, що батьки ставляться до нього з якоюсь повагою. Однак він ні на що не зважувався; ці декілька тижнів його багато чого навчили: Люсьєн по черзі уявляв собі доброзичливу батькову допитливість, тривогу пані Флер'є, шанобливість, що народжується в Гюїгарові, Леморданову затятість, нетерпіння Ремі і казав собі, хитаючи головою: "Це діло серйозне". Люсьєн довго розмовляв із Леморданом, той дуже добре розумів його міркування і радив не поспішати. Люсьєна ще огортала туга: він сам собі здавався аморфною, драглистою істотою, що здригається на лаві якогось кафе, а галаслива метушня роялістів видавалася йому нікчемною. Але бувало, що хлопець ставав твердий і несхитний, як камінь, і був майже щасливий.
Юнак почувався у товаристві роялістів усе краще й краще. Співав їм "Весілля Ребекки" — пісню, якої Ебрар навчив його на минулих вакаціях, і всі визнали, що він дуже втішний. Люсьєн, розпалившись, робив багато ядучих закидів на адресу євреїв і розповідав про Берліака, жахливого скнару: "Я завжди себе запитував: чому він такий скупердяй, неможливо бути таким скупим. Але згодом я зрозумів: це тому, що він з їхнього кодла". Всі починали реготати, а Люсьєна охоплювало якесь збудження, він відчував справжню ненависть до євреїв, Берліак тепер став йому просто огидний. Лемордан подивився йому у вічі й сказав: "Ти чистий". Потім друзі часто просили Люсьєна: "Флер'є, розкажи нам щось цікавеньке про жидів"... І Люсьєн розповідав єврейські оповідки, які він чув од свого батька; хлопець тільки-но починав упевненим тоном "Отного тня Леві зусрів Плюма...", як його друзі заходили сміхом. Якось Ремі й Пате-норт розповіли, що вони на набережній Сени зустріли алжирського єврея і дуже його налякали, прямуючи просто на нього, ніби хотіли скинути його у воду. "Я подумав,— підсумував Ремі,— шкода, що з нами не було Флер'є. — Це, може, й ліпше, що його з вами не було,— перебив Десперро,— а то він і справді штовхнув би його у воду!" Люсьєн не мав собі рівного, коли йшлося про те, щоб розпізнати єврея на око. Йдучи з Гюїгаром, він починав штовхати його ліктем: