Люсьєн зустрічався із Мод щочетверга о шостій вечора і щосуботи ввечері. Вона дозволяла себе цілувати, але не хотіла віддатися йому. Люсьєн нарікав Гюїгарові, а той його втішав: "Не переймайся тим,— сказав він,— Фанні переконана, що Мод рано чи пізно переспить із тобою; тільки вона ще молода і мала лише двох коханців; Фанні радить поводитися з нею дуже лагідно".— "Лагідно?" — перепитав Люсьєн. — Ти думаєш, що говориш?" Вони обидва зареготалися, і Гюїгар підсумував: "Роби, як кажуть, мій друже". Люсьєн став дуже лагідний. Він часто цілував Мод й освідчувався в коханні, але мало-помалу це набридло, та й, крім того, було трохи соромно з'являтися з нею на людях; юнак охоче б порадив їй, як треба одягатись, але вона була сповнена упереджень і дуже швидко гнівалась. У паузах між поцілунками вони мовчали з застиглими очима, тримаючись за руки. "Бог зна про що вона думає з таким суворим поглядом". А Люсьєн незмінно думав про своє маленьке, сумне й непевне існування, часом він казав собі: "Я хотів би бути Леморданом, ось хто знайшов себе!" У ці хвилини він себе бачив ніби збоку: от він сидить біля жінки, що його кохає, тримає її руку, його губи ще вологі від її поцілунків, а він відмовляється від смиренного щастя, яке вона йому пропонувала, зостається самотнім. Тоді хлопець міцно стискав пальці малої Мод, і на очі йому наверталися сльози: йому так хотілося її ощасливити.
Одного грудневого ранку Лемордан підійшов до Люсьєна з аркушем паперу в руці. "Хочеш підписатися? — запитав він. "Що це таке?" — "Це щодо жидів із педінституту, вони відіслали в газету "Евр" заяву з двома сотнями підписів проти обов'язкової військової підготовки. А ми протестуємо; нам треба зібрати принаймні тисячу підписів: зараз підписуються військові, моряки, аграрники, політехи, весь цвіт". Така увага лестила Люсьєнові; він запитав: "Це десь надрукують?" — "В "Аксьйон", очевидно. Або, можливо, в "Еко де Парі"". Люсьєнові захотілося тут же поставити свій підпис, але він подумав, що це не зовсім серйозно. Тож він узяв аркуш і почав уважно його читати. Лемордан додав: "Я знаю, ти не цікавишся політикою,— що ж, дивись сам. Але ти француз і маєш право на власну думку". Почувши слова "ти маєш право на власну думку", Люсьєн раптом пройнявся якоюсь дивною насолодою і поставив підпис. Наступного дня юнак придбав "Аксьйон франсез", але заяви там не було. Вона з'явилася лише в четвер, хлопець її розшукав на другій сторінці під назвою: "Молодь Франції б'є прямо по зубах міжнародного сіонізму". Його ім'я красувалося, стисле, безповоротне, поряд з іменем Лемордана, майже таке ж дивне, як Флеш чи Фліно, які стояли пообіч; воно мало зодягнений вигляд. "Люсьєн Флер'є,— подумав він,— селянське прізвище, справді французьке прізвище". Він прочитав уголос всю низку прізвищ, які починалися з "Ф", і коли настала черга його власного, то вимовив, удаючи, ніби йдеться зовсім не про нього. Потім засунув газету в кишеню і, весь сяючи, повернувся додому.
Через кілька днів уже Люсьєн підійшов до Лемордана. "Ти займаєшся політикою?" — спитав він його. "Я член ліги,— відповів Лемордан,— ти хоч інколи читаєш "Аксьйон"?" — "Не часто,— признався Люсьєн,— до цього часу це мене не цікавило, але, гадаю, тепер усе буде по-іншому". Лемордан байдуже, з непроникним виглядом дивився на нього. Люсьєн розповів йому в загальних рисах про те, що Бержер називав "сум'яттям". "Звідки ти?" — запитав Лемордан. — "Із Фероля. У мого батька там завод". — "Скільки часу ти там жив?" — "До другого класу". — "Я бачу,— вів далі Лемордан,— що тебе просто вирвали з корінням. Ти читав Баресса?" — "Я читав "Колетту Бодош". — "Це не те,— мовив Лемордан нетерпляче. — Я ось тобі принесу пополудні "Вирвані з коренем": отам твоя доля. Ти там знайдеш і біль, і ліки від нього". Книга була оправлена в зелену шкіру. На першій сторінці красувався напис: "Ех НЬГІБ Андре Лемордана", виписаний готичними літерами. Хлопець здивувався: йому на думку не спадало, що в Лемордана є ще й ім'я.
Люсьєн почав читати з великою недовірою: скільки вже разів йому намагалися щось утовкмачити, скільки разів йому давали книги, переконуючи при цьому: "Ось почитай, це достеменно про тебе". Люсьєн подумав, сумно посміхаючись, що він не з тих, котрих можна збити з пантелику кількома фразами. Едіпів комплекс, Сум'яття — все це дитячі забавки, які вони нині далекі! Але вже перші сторінки захопили його: по-перше, там не було психології — Люсьєн її наковтався, тієї психології, донесхочу,— молоді Барресові герої не були ні абстрактними індивідами, ні декласованими, як Рембо чи Верлен, ні хворими, як усі ті віденці-нероби, що стали об'єктами психоаналізу Фрейда. Баррес зображував своїх героїв у їхньому власному середовищі, в родинному колі, змальовував провінційних добре вихованих на недавніх, традиціях молодиків. Люсьєн побачив, що Стюрель схожий на нього. "Все-таки правда,— сказав він собі,— мене вирвано з коренем". Хлопець подумав про моральне здоров'я батьків, здоров'я, якого можна набути лише в селі, про їхню фізичну силу (його дід згинав пальцями бронзову монету), із хвилюванням пригадав ферольські світанки, коли він вставав удосвіта і сходив униз навшпиньки, щоб не розбудити батьків, сідав на велосипед, і перед ним відкривався спокійний, лагідний краєвид Іль-де-Франса. "Я завжди ненавидів Париж",— подумав він напружено. Хлопець прочитав також "Сад Береніси", час од часу відкладаючи книжку і поринаючи в роздуми з очима десь далеко-далеко; ось воно, нове, йому пропонують характер і долю, спосіб порятунку від безконечних балачок про власне сумління, вказують, як визначитися й оцінити себе. Ох, які йому тепер огидні нечисті і хтиві тварюки, зображені Фрейдом, яким милим стало подароване Барресом невідання, сповнене сільських пахощів. Щоб уловити їх, Люсьєнові тільки треба облишити безплідне й небезпечне копирсання в самому собі, треба пізнати землю і околиці Фероля, розгадати сенс хвилястих пагорбів, що спускалися до Сернетти, треба звернутися до географії та історії. Або ж просто йому треба повернутися до Фероля і там жити: містечко лежатиме біля його ніг, безневинне і щедре, розкинувшись у долині серед лісів, джерел і трав, стане йому поживним гумусом, з якого він нарешті черпатиме снагу, щоб стати хазяїном. Після таких марень Люсьєн ставав дуже збудженим, а іноді йому навіть здавалося, ніби він знайшов себе. Тепер, коли юнак мовчки сидів біля Мод, обнявши її за стан, слова, рештки фраз відлунювали в ньому: "відновити традицію", "земля і мертві",— слова незглибимі, непроникні й невичерпні. "Яке все це спокусливе",— подумав він. Однак хлопець не зважувався вірити: надто часто його ошукували. Він поділився своїми побоюваннями з Леморданом: "Як було б добре". — "Мій любий,— відповів Лемордан,— у те, чого прагнеш, не треба одразу вірити,— потрібен іще досвід". Потім трохи подумав і додав: "Ти повинен бути з нами". Люсьєн прийняв пропозицію зі щирим серцем, але з умовою, що збереже свою свободу: "Я прийду,— сказав він,— але це мене ні до чого не зобов'язує. Я подивлюся і поміркую".