"Я замовив лиш одну кімнату,— сказав Бержер, коли вони прибули в готель,— але є ще велика ванна кімната". Люсьєн не здивувався: він під час подорожі невиразно уявляв, як розділить кімнату з Бержером, проте не хотів надто довго зупинятися на цій думці. Тепер, коли вже не було куди відступати, хлопець постеріг, що потрапив у не дуже приємну ситуацію: адже ноги в нього брудні. Несучи нагору валізи, Люсьєн уявив, як Бержер йому скаже: "Який ти брудний, ти зараз вимажеш простирадла", а він зухвало відповість: "У вас надто буржуазні погляди на охайність". Але Бержер заштовхнув його у ванну кімнату разом із валізою і сказав йому: "Влаштовуйся тут, я роздягнуся в кімнаті". Люсьєн помив ноги і помився увесь. Йому захотілося в туалет, та він не насмілився вийти і вдовольнився тим, що посцяв в умивальник; потім одягнув нічну сорочку, взув капці, які йому приготувала мати (його власні попротира-лись), і постукав у двері: "Ви готові?" — запитав він. "Так, так, заходь". Бержер надягнув чорного халата на піжаму небесної барви. В кімнаті пахло одеколоном. "Тут тільки одне ліжко?" — запитав Люсьєн. Бержер не відповів: він заціпеніло втупився^Дюрьена, а потім вибухнув гучним сміхом: "Го-го-го, ти ж у льолі!— зареготав він. — А де ж твоя піжама? Ох, який ти кумедний, якби ж ти міг себе бачити!" — "Ось уже два роки,— відповів Люсьєн дуже ображено,— я прошу матір, щоб вона купила мені піжаму". Бержер підійшов до нього: "Іди, зніми це,— мовив він рішучим тоном,— одягнеш одну з моїх. Вона трохи завелика, але принаймні тобі в ній буде ліпше, ніж у цьому". Люсьєн прикипів ногами до підлоги, втупивши очі в червоні й зелені ромби на шпалерах. Зараз він волів би вернутись у ванну, але, боячися стати посміховиськом, швидким рухом скинув сорочку через голову. На якусь мить запала*мовчанка, Бержер, всміхаючись, дивився на Люсьєна, і хлопець раптом зрозумів, що стоїть зовсім голий посеред кімнати, взутий у материні капці з помпонами. Він подивився на свої руки — великі руки Рембо — і захотів притиснути їх до живота і сховати принаймні те, але опанував себе і хоробро заклав їх за спину. На стінах між двома рядами ромбів, на великій віддалі один від одного виднілися маленькі фіолетові квадратики. "Слово честі,— сказав Бержер,— ти ще цнотливий, мов діва. Поглянь на себе в дзеркало, Л юсьєне, як ти зашарівся. Так тобі набагато краще, ніж у тій хламиді". — "Так,— мовив через силу Люсьєн,— але ніхто не почувається затишно, коли стовбичить голяка. Швидше дайте мені піжаму". Бержер кинув йому шовкову піжаму, яка пахла лавандою, і вони лягли в ліжко. Зависла важка тиша. "Щось мене нудить,— сказав Люсьєн,— хочеться блювати". Бержер не відповів, Люсьєн відригнув віскі. "Він зараз спатиме зі мною",— подумав Люсьєн. Ромби на шпалерах закрутилися перед його очима, а задушливий запах одеколону стис йому горло. "Мені не треба було згоджуватися на цю мандрівку". Але що тепер говорити! Останнім часом разів із двадцять він був на волосок від того, щоб розгадати, чого домагається від нього Бержер, і щоразу немов навмисне який-небудь непередбачений випадок відвертав його думки. А тепер він тут, у ліжку цього типа, і той чекає своєї втіхи. "Зараз візьму подушку і піду спати у ванну". Але зважитися ніяк не міг. Люсьєн уявив іронічний Бержерів погляд і посміхнувся: "Я оце щойно згадав про повію,— сказав він,— вона, напевно, зараз чухається". Оскільки Бержер мовчав, то хлопець крадькома глянув на нього, той випростаний лежав на спині, заклавши руки за голову, з цілком невинним виглядом. Несамовита лють враз охопила Люсьєна, він звівся на лікоть і сказав Бержерові: "Ну, чого ви чекаєте? Ви мене сюди привели, щоб переливати з пустого в порожнє?"
Надто пізно було жалкувати за сказаною фразою, Бержер повернувся до Люсьєна і пильно й грайливо подивився на нього. "Погляньте на неї, на цю маленьку повійку з ангельським лицем. Затям, моє дитя, не я тебе примусив це сказати: ти покладаєшся на мене, щоб збурити свої кволі почуття". Він ще якусь хвильку дивився на нього, їхні обличчя майже торкалися, потім Бержер пригорнув Люсьєна й погладив йому груди під піжамою. Було приємно і трішки лоскітно, а Бержер став немов навіжений: його обличчя закам'яніло і він через силу повторював: "Поросятко, ти не маєш сорому, поросятко, ти не маєш сорому!" — наче диск фонографа, що оголошує на вокзалах про відхід поїздів. Бержерова рука, навпаки, метка й легка, нагадувала істоту. Пучками вона лагідно злегка торкалася Люсьєнових грудей, ніби пестлива тепла вода, коли сідаєш у ванну. Люсьєнові захотілося схопити цю руку, відірвати її від себе й скрутити, але Бержер взяв би його на кпини: погляньте лишень на цього цнотливця. Рука ковзнула вздовж його живота й забарилася, розв'язуючи вузол скрученого пояса, який підтримував штани. Хлопець не опирався: він обважнів, обмяк, як змочена губка, і відчував тільки моторошний страх. Бержер відкинув ковдру, поклав голову Люсьєнові на груди, ніби лікар, який вислуховує пацієнта. Люсьєн двічі поспіль відригнув кислим і злякався, що зараз виригає на чудове сріблясте волосся, яке немов дихало гідністю. "Ви мені натиснули на шлунок",— сказав він. Бержер трохи підвівся і засунув руку під Люсьєнові крижі; другою рукою він уже не гладив, а м'яв. "У тебе пречудові сіднички",— сказав раптом Бержер. Люсьєнові все це видалося якимось кошмаром. "Вони вам подобаються?" — запитав він кокетливо. Але Бержер раптом його відпустив і з досадою підвів голову. "Клятий малий брехунець,— випалив він гнівно,— ще хоче бавитися в Рембо, а я вже більше години морочуся з ним, ніяк не можу його розбурхати". Від нервового збудження у Люсьєна на очах з'явилися сльози, і він відштовхнув Бержера з усієї сили. "Це не моя вина,— промимрив він,— ви мене занадто напоїли і мене верне". — "Гаразд, іди, йди! — сказав Бержер,— і не поспішай". Потім процідив крізь зуби: "Ото вже чудовий вечір!"
Люсьєн натягнув штани, накинув чорний халат і вийшов. Зачинившись в убиральні, він відчув себе таким самотнім і таким покинутим, що розридався. У кишенях халата не було носової хустини, тож він витер очі і носа туалетним папером. Люсьєн глибоко встромив два пальці в рота, але виблювати не зміг. Тоді несамохіть спустив штани і сів, тремтячи від холоду, на унітаз. "Стерво,— подумав він,— стерво!" Люсьєн був жорстоко принижений, проте не знав, чи йому соромно тому, що його пестив Бержер, а чи тому, що сам він не відчув ніякого збудження. У коридорі за дверима щось поскрипувало, Люсьєн схоплювався за кожним звуком, але не зважувався зайти до кімнати. "Все таки треба повернутися,— подумав хлопець,— обов'язково треба, інакше він насміється з мене разом з Берліаком!" І Люсьєн наполовину підвівся, але перед очима знову постало знавісніле Бержерове обличчя, знову почулися слова: "Поросятко, ти не маєш сорому!" У розпачі Люсьєн знову опустився на унітаз! Через якийсь час Люсьєна сильно пронесло, після чого йому полегшало. "Воно виходить через задній прохід,— подумав він,— і це мені більш до вподоби". Люсьєна вже не нудило. "Мені зараз стане кепсько",— раптом спало йому на думку; здалося, ніби він ось-ось зомліє. Зрештою хлопець так змерз, що почав клацати зубами; він подумав, що може захворіти і рвучко встав. Коли Люсьєн зайшов до кімнати, Бержер збентежено подивився на нього; він курив сигарету, з-під розхристаної піжами виднілося худе тіло. Люсьєн повільно зняв свої капці й халат і мовчки ковзнув під ковдру. "Ну, що, краще?" — запитав рержер. Люсьєн стенув плечима: "Я змерз!" — "Ти хочеш, щоб я тебе знову зігрів?" — "Спробуйте",— погодився Люсьєн. Тої ж миті він відчув себе розчавленим під величезною вагою. Теплий і вологий рот присмоктався до його рота, ніби сирий біфштекс. Люсьєн не тямив більш нічого, він уже не усвідомлював, де був, і трохи не задихався, але почувався щасливим, бо нарешті зігрівся. Він згадав пані Бес, яка натискала йому на живіт, називаючи його своєю "маленькою лялькою", і Гебрара, який прозивав його "жердиною", і тазики, які він брав уранці, уявляючи, як увійде пан Буффардьє, щоб поставити йому клізму, а в голові настирливо звучало: "Я твоя маленька лялька!" В цю мить Бержер видав переможний крик. "Нарешті! — вигукнув він,— ти зважився, значить, з тебе ще вийдуть люди". Люсьєн сам скинув піжаму.