А проте Люсьєн нізащо б у світі не відмовився ходити до Бержера. "Він мене причарував",— думав хлопець. Крім того, він дуже цінував ту делікатну і своєрідну дружбу, що завдяки Бержерові встановилася між ними. Не поли-шаючи чоловічого, майже грубого, тону, Бержер володів мистецтвом виказувати Люсьєнові свою ніжність, чи то пак зворушувати і розчулювати його, скажімо, перев'язував йому на краватці вузол, картаючи при цьому, що той одягається так погано і без смаку, причісував золотим гребінцем, привезеним із Камбоджі. Він оголяв перед Люсьєном своє власне тіло і пояснював йому красу молодості, сувору й зворушливу. "Ви — Рембо,— казав йому Бержер,— у нього були, як у вас, великі руки; коли він приїхав до Парижа зустрітися з Верленом, то мав таке саме рожеве розпашіле здоров'ям обличчя молодого селянина і таке саме струнке тендітне тіло білявки". Він силував Люсьєна, щоб той розстебнув комірця й відтулив сорочку, тоді тягнув його, геть засоромленого, до люстра і примушував милуватися чарівною гармонією своїх розпашілих щік і білої шиї; відтак швидким порухом руки злегка торкався Л юсьєнових стегон і сумно додав: "У двадцять років треба на себе накласти руки". Люсьєн тепер часто задивлявся в дзеркало і навчився отримувати насолоду від споглядання своєї юної краси, такої ще незграбної. "Я Рембо",— думав він увечері, скидаючи свій одяг рухами, повними ніжності, і починав вірити, що проживе життя коротке й трагічне, як вельми прекрасна квітка. В такі хвилини йому здавалося, що задовго до цього він уже відчував щось подібне, й безглузда картинка знову спливала в його свідомості: він, маленький, у довгій блакитній мантії з ангельськими крилами роздає квіти на благодійному базарі. Люсьєн дивився на свої довгі ноги. "Невже це правда, що в мене така ніжна шкіра?" — дивувався він. А одного разу провів губами по своєму передпліччі, від зап'ястя до згину руки коло ліктя, вздовж тоненької милої блакитної жилки.
Якось, завітавши до Бержера, Люсьєн був неприємно вражений, заставши там Берліака; той батував ножем якусь чорнувату речовину, схожу на грудку землі. Молодики, не бачившись уже десять днів, холодно потиснули один одному руки. "Бачиш,— сказав Берліак,— це гашиш. Зараз наб'ємо ним люльки між двома шарами світлого тютюну — ефект дивовижний. Тут і для тебе припасли",— додав він. "Дякую,— відповів Люсьєн,— я його не курю". Берліак і Бержер розсміялися, а Берліак почав наполягати зі злим виглядом: "Але ж ти, хлопче, йолоп, треба спробувати: ти навіть не можеш собі уявити, як це чудово". — "Я тобі сказав, що ні!" — стояв на своєму Люсьєн. Берліак на це нічого не відповів, лише зверхньо засміявся, і Люсьєн спостеріг, що Бержер сміється також. Хлопець тупнув ногою і сказав: "Я не хочу від цього дуріти і вважаю божевіллям уживати ті штуки, що нас одурманюють". Слова вилетіли всупереч його волі, але коли Люсьєн зрозумів вагу щойно сказаного й уявив, що про нього може подумати Бержер, йому захотілося вбити Берліака, і на очі йому навернулися сльози. "Ти звичайнісінький буржуа,— сказав Берліак, стинаючи плечима,— ти лише вдаєш, ніби пливеш, а насправді надто боїшся втратити грунт під ногами". "Я не хочу звикати до дурману,— вів своєї Люсьєн уже спокійніше,— це звичайнісіньке рабство, а я хочу залишатися вільним". — "Скажи, що ти боїшся призвичаїтись",— мовив різко Берліак. Люсьєн підійшов і дав йому кілька ляпасів, аж раптом почув владний голос Бержера. "Облиш його, Шарлю,— сказав він Берліакові,— він має рацію. Його страх призвичаїтись — це теж від сум'яття". Вони обоє курили, розтягнувшись на канапі, і запах ароматизованого тютюну розливався по кімнаті. Люсьєн сів на оббитий червоним оксамитом дзиґлик і мовчки дивився на них. Невдовзі Берліак закинув назад голову і в блаженній посмішці закліпав очима. Люсьєн люто дивився на нього, відчуваючи власне приниження. Нарешті Берліак устав і, похитуючись, вийшов із кімнати, на його вустах блукала та сама млява й любосна посмішка. "Дайте й мені люльку",— хрипко мовив Люсьєн. Бержер засміявся. "Не переймайся,— сказав він. — І не чини так, як Берліак. Знаєш, що він зараз робить?" "Чхати мені на те",— сказав Люсьєн. "Так от, він ригає,— спокійно продовжував Бержер. — Це єдиний наслідок дії гашишу на нього. Решта — то тільки комедія. Я дозволяю йому часом покурити, бо він хоче мене вразити, а мене це забавляє". Наступного дня Берліак прийшов до ліцею і став говорити з ним зверхнім тоном. "Ти сідаєш у поїзд,— сказав він,— але уважно шукаєш очима тих, що залишилися на вокзалі". Проте не на того напав. "Ти, базікало,— відрізав йому Люсьєн,— певно, думаєш, ніби я не знаю, що ти вчора робив у ванні? Ти ригав, мій хлопче!" Берліак зблід, ніби мрець. "Це Бержер тобі сказав?" "А ти ж думав хто?" — "Гаразд,— пробелькотів Берліак,— але я ніколи б не подумав, що Бержер із тих, хто може з своїми новими друзями сміятися з давніх". Люсьєн трохи збентежився: він пообіцяв Бержерові мовчати. "Ну гаразд! — сказав Люсьєн,— він не насміхався з тебе, просто хотів мене переконати, що гашиш не діє". Але Берліак повернувся до нього спиною і пішов, не подавши йому руки. Люсьєн почувався пригнічено, коли знову зустрів Бержера. "Що ви сказали Берліакові?" — запитав Бержер байдуже. Люсьєн знічено опустив голову. Але раптом відчув Бержерову руку в себе на голові: "Нічого страшного, мій маленький. У всякому разі, колись це мало скінчитися: комедіанти мене ніколи довго не забавляли". Люсьєн трохи посмілішав, підвів голову і всміхнувся. "Але я теж комедіант",— сказав він, кліпаючи очима. "Так, але ти гарненький",— відповів Бержер, пригортаючи його до себе. Люсьєн піддався: він став лагідним, як дівчина, на очі йому набігли сльози. Бержер поцілував його в обидві щоки й куснув зубами за вухо, називаючи то "мій чарівний паскуднику", то "мій братику", і Люсьєнові подумалось, як добре мати старшого брата, такого терплячого і такого тямковитого.
Пан і пані Флер'є захотіли познайомитися з Бержером, про якого Люсьєн стільки розповідав, і вони запросили його на обід. Всі його визнали дуже милим, навіть Жермена, яка сказала, що ніколи не бачила такого вродливого чоловіка; пан Флер'є знав генерала Нізана, який доводився Бержерові дядьком, і вони довго про нього говорили. Пані Флер'є також була дуже рада довірити Люсьєна Бержерові на вакації. Вони поїхали до Руана на авто; Люсьєн хотів подивитися собор і міську ратушу, але Бержер відмовився навідріз: "Ці паскудства?" — запитав він зухвало. Кінець кінцем вони провели дві години в бор дел і на вулиці Корде льє, де Бержер поводився кумедно: він називав усіх повій панянками, штовхаючи під столом Люсьєна коліном, потім погодився піднятися з однією з них, але за п'ять хвилин повернувся. "Тікаймо звідси,— видихнув він,— інакше нам буде непереливки". Вони швидко розрахувалися і вийшли. На вулиці Бержер розповів, що сталось; він скористався з того, що жінка повернулася спиною, і кинув у ліжко жменю колючих шипшинових ворсинок, потім заявив, що він імпотент і спустився вниз. Люсьєн випив дві порції віскі і, бувши напідпитку, наспівував "Гармаша з Меца" і "Эе ргогипсііз тагріопіЬдо"; йому здавалося дивним, що Бержер міг бути таким глибокодумним і таким пустотливим водночас.