Моїм першим бажанням після прочитання замітки було зв’язатися з Костею, але там не відповідали. Я ще кілька разів набирав номер, а тоді сів перекусити… Давалося взнаки полуденне сонце, хоча під жовтим глеєм його промені не так дошкуляли, як під чорною гряззю. Подумав і про маскування: хтось, хто раніше бачив мене вкритого чорним мулом, навряд чи впізнав би тепер у жовтій масці на все тіло.
Минали години, сонце вже підкочувалося до заходу. Я почав вгамовуватися від прочитаного в газеті, як раптом у прибережній тиші пролунала мелодія телефону. Дзвонив Костя.
— Ти мене змусив сьогодні пережити ще раз недавню подію, — сказав він після привітання. По миті пояснив: — Переглянув же відеосюжет, який ти надіслав моєму колезі-медику. Це ж треба! Я був справді на волосинку від смерті. Ми з приятелем збільшили пики отих — на мить він затнувся, — ну, ти знаєш про кого йдеться, коли один з них заніс над моєю головою товсту арматурину… Цьому доказу немає ціни. Я скопіював твій ролик на два диски.
— Ти читав учорашню "Вечірку", — перепинив я словопотік лікаря.
— А до чого тут газета?
— Там пишеться про того, хто мало не… — я мить повагався, — не відправив тебе у край без вороття.
На тому боці запанувала тиша. По часі почулося:
— Газета далеко від тебе?
— Ось під рукою. Можу зачитати.
— Стаття велика?
— Ні, коротенька.
Я почав читати. Коли дійшов до ненормативної лексики, на тому боці хихотнули. Раптом відчув, як пробіг холодок по ногах після того, як прочитав раніше пропущене. Тепер я читав: "згадуючи якихось пісьмєнніка, Солодкого, Костю і Ксилантія, а також назви чи ім’я якогось Мардука".
— Чого ти замовк? — озвався Костя.
Я вдав, що загубив рядок.
— Ага, ось…
Пауза, яка настала після того як я закінчив читати, затягувалася. Вже подумав чи не перервався зв’язок, та нарешті Костя подав голос:
— У тому, що я почув, є два моменти: позитивний і негативний. Позитивний, бо знайда нічого не пам’ятає і, отже, не може бути свідком свого викрадення. Негативний… — На мить лікар затнувся. — Негативний краще обміркуємо не по телефону, бо я вже й так наговорив. Зв’яжемося. Бувай.
Виходячи з трамвая на Лузанівці, я помітив віддалік знайомий легковик. Вдаючи, що мене цікавить лоток з напоями, пройшов ще з півсотню кроків по ходу трамвая і купив дві пляшки пепсі-коли. Помилки не було — за кермом сиділа Рита, а поруч — Бакс. Я пішов назад, потім повернув у бік моря.
Костя очікував на тій самій лавці, що й минулого разу. У строкатому потоці людей, які прямували на пляж, він був зовсім непомітний. Біла безрукавка і сірі штани з плащівки робили його схожим більше на тінь, аніж на саму людину. Він не відмовився від напою, а тоді уважно подивився на моє обличчя.
— Мушу сказати, що на тобі заживає, як на собаці, — мовив, ковтнувши пепсі-коли. — Принаймні відкритих ран уже немає. Рубці… А що ти хочеш — гангрена шкіри. — Завваживши як по цих словах змінилося моє обличчя, він пояснив: — Ця хвороба аналогічна віспі. У тих, хто її переніс, лице у вирвочках. Про таких кажуть: на пиці "чорти горох молотили". Батько всіх народів також переніс цю недугу.
За мить Костя витяг з барсетки, що лежала збоку, круглу коробочку; відкривши, тицьнув пальцем у мазь і почав мастити нею мої шрами.
— Це ліки, які сприяють заживленню виразок і водночас розсмоктуванню рубців, — пояснив. Потім закрив і дав мені. — На ось. Наноситимеш п’ять разів на день. Десь за тиждень тільки плями залишаться.
— А плями довго будуть?
— Усе життя. Та не переймайся, — заспокоїв він. — За кілька років їх важко буде помітити. А в літню пору, під засмагою, і зовсім не розпізнаєш.
— А де Ксилантій?
— Там, де ти залишив його минулого разу — в котельні.
— То про що ти хотів, щоб ми погомоніли? — нагадав я про телефонну розмову.
— Погомоніти є про що, — відказав Костя. Якийсь час він мовчав, хтиво розглядав постаті жінок, що проходили повз нас, а тоді спитав: — Не помітив Хвоста за собою?
— Того, якого б помітила земна людина, не завважив. Ні сьогодні, ні вчора, ні позавчора.
— Авжеж. Їм не до тебе. Я напустив їм комашок у штани…
— Він знову замовк і довго не озивався. Напевне, прикидав подумки, про що можна казати, а про що ні. Я був переконаний — його гнітила подія з викраденням мене на Куяльницькому лимані. Нарешті, він мовив:
— Позавчора у телефонній розмові я говорив, що скопіював твій відеосюжет на два диски. Це для того, щоб один з них передати замовникові.
— Навіщо! — вихопилося в мене. — Ти ж відкриваєш перед ними карти!
— … А коли довідався про публікацію в газеті, — провадив Костя, — то вирішив додати і оту статейку… Авжеж відкриваю. А як ти їх змусиш висвітитися та перейти до активної дії?
— У тебе що — штат оперативників?
— Хе-хе, не штат, але досить, щоб простежити за отим барилом, котрий зробив спробу наїхати на нас із Ксилантієм. — По миті додав: — До того ж він хотів укоротити тобі віку… Отож я, дослухавши те, що ти читав, майнув по кіосках і розшукав "Вечірку". Це було позапозавчора. А позавчора я поклав у футляр з диском вирізку з газети і доправив замові губернатора.
— Власною персоною? — поцікавився я.
— Ну, що ти… Той диск разом з букетом квітів віднесла в приймальню моя приятелька. Сказала секретарці, що це від інститутських однокашників її начальника, які планують зустріч.
— Але ж секретарка могла доповісти про візит замові і її затримали б.
— Не могла. Його не було в кабінеті. У цей час він на своєму лімузині гнав на Сьомий кілометр.
Я здивувався такій обізнаності.
— Звідки тобі було знати?
— Це деталі, — усміхнувся Костя поблажливо. Потім пояснив: — Все просто — ми простежили, коли беемве з відомим номером залишило двір адміністрації, і поїхали слідом. Тим часом жінка з квітами зайшла у приймальню.
Костя поклав ногу на ногу і так, у напівпозі йога, чи не хвилину німував. Тільки притуляв до вуст напій. Нарешті подав голос:
— Добре, що ти приніс оце, — підніс пляшку. — Вип’ємо за упокій душі раба Божого Солодкого.
Хоч в його словах і вчувалася іронія, проте кругловиде обличчя нічого подібного не виказувало.
— Сьогодні вранці поховали, — додав. — Сусіди кажуть, підрізали колишні подільники. Уявляєш оперативність?! Позавчора тільки розробники акції отримали диск і статтю, а сьогодні головного свідка вже віднесли на бесхайм.