Озвався Костя:
— Цікаво-цікаво… А яка твоя особиста думка про цей феномен?
— Боюся, що моя відповідь здасться вам некоректною. Логіка така: "непомнящі" — це заготовки для сутностей, які мають дисантувати у наш світ. Ну, щось на зразок скафандра. А факт появи їх — "непомнящих" у дедалі більшій кількості тягне тільки один висновок: десь готується масована агресія на нас. — Несподівано Ігор усміхнувся. — Фантазія все це. Спосіб мислення фана, який виховувався на фантастичних творах.
Тим часом я подумав, що в цій кімнаті сидять двоє людей, які мали чужинців у своїй плоті, і тільки випадково уникли долі безпам’ятьків.
Промовив історик:
— Сталося так, що мені довелося побувати в комісії вчених, котрі виявляли поміж "непомнящих" тих суб’єктів, які бодай щось пам’ятають, наприклад, слова. Поміж нас були спеціалісти з арамейської, коптської, старогрецької мов. Зокрема, я колись досліджував стародруки Вавилона, а там державною мовою була халдейська. І жодного, хто б пам’ятав інші, крім халдейської, наприклад, арамейські слова, поміж них не було. Рештки знань залишились у пам’яті лише в кількох "непомнящих". Але йдеться про Одесу. А як в інших областях?
— Цей момент не дає спокою і нашому редакторові, — сказав журналіст. — Знання мови, яку людина раптом виявляє в собі, і про яку раніше і не здогадувалася, це рідкість. Хоча такі випадки й не поодинокі. У свідомості декого, буває, оживають навіть мови, котрі зникли кілька тисяч років тому. Редактора мого бентежить те, чому хворі на цю недугу виявляють знання саме халдейської мови, і яке вона має відношення до "непомнящих"? На поверхні лежить думка, що саме "непомнящі" і є скафандрами для сутностей — носіїв халдейської мови — державної мови Вавилона. Ми про це ніде не писали, але між собою балакали.
"Слушна думка, — подумалося мені. — Напевне, редактор має якусь інформацію про існування потаємних закладів, де утримувалися безпам’ятьки, а також йому відома й мета їх "виготовлення" і утримання. А те, що він надто обережно висвітлював цю тему за часів старої влади, є підтвердженням того".
Раптом я завважив, що на мене дивиться Лікар. Він запитав у Олега:
— Скажи, а яка ситуація в інших країнах? Там також безпам’ятьки, халдеї…
— Забугорних засобів масової інформації я не читав. Ну, крім інтернет-видань. А ті окремі публікації, що там з’являються, не свідчать про те, що такою недугою вражений увесь світ. Схоже, що напасть упала тільки на нас. Як каже редактор, ведеться масована підготовка для вторгнення чогось поганого саме у нашу країну. Попередня влада сприяла тому. Не законодавчо, звісно, і не відкрито.
— З чого ти взяв? — поцікавився Костя.
— Ну, наприклад, якийсь із продажних журналюг наїде у пресі на колишнього правозахисника, і не на одного, а на увесь гурт людей, які виборювали колись незалежність. А ті, хто сидить у владних кріслах, вдають, що нічого не сталося. Але ж це підкоп під периметр!
Тим часом я міркував: "Чому "халдеїв" поселили в той самий заклад, що й безпам’ятьків? Адже вони знають мову, хоч і мертву. А відтак не зовсім позбавлені пам’яті. Я спитав про це Олега, на що він сказав:
— Збирали всіх підряд. А чи знає хтось із них кілька незрозумілих слів, чи не знає жодного, значення тому не надавали.
На мить мені привиділося, що я стою в лікарняній палаті над Свистоплясом, який корчиться у судомах на підлозі, а я дивлюся на "бійку" між власником тіла і сином Мардука в ньому. Не витримав організм, точніше — серце. А відтак у краї без вороття опинилися і син Мардука, й темний, себто уроджений Свистопляс, якому належала плоть. І тут спало на думку: "якби серце витримало і переміг би Свистопляс, то він би став безпам’ятьком з невеликим запасом матюкливих слів, позбавлених будь-якого глузду; якби ж перемогу отримав син Мардука, то плоть стала б власністю того, хто знає халдейську мову. Скоріше за все, усі "халдеї", котрі перебувають тепер у пансіонатах, є тими, що перемогли господарів тіл, у яких вони "квартирували". Ті ж, що народилися як люди і здобували освіту й виховання як люди, повтікали, або принишкли, очікуючи слушної нагоди розпочати нову зловорожу діяльність".
Я знову поцікавився в журналіста, чи багато "знавців стародавніх мов" поміж безпам’ятьків.
— Одиниці. Але це тільки в Одеській області. По всій же Україні їх, мабуть, більше. А от хто вони — невідомо, — відказав Олег.
— А редактор що каже? — поцікавився історик.
— Та знав би редактор, знав би й я. Хоча нам відомо, що на цю тему ведуться якісь перемовини між владою і церквою.
— А до чого тут церква? — здивувався Лікар.
— Подейкують про екзорцизм. Ну, це коли з одержимого виганяють біса. Кажуть, десь існує католицький інститут з підготовки екзорцистів. Та і в нашій — православній церкві є священики… Як на мене, забобони то.
На мить я відчув на собі погляди Лікаря й ученого. Вони очікували що я скажу. Натомість я подумав, що екзорциста підготувати в навчальному закладі неможливо. Ним треба вродитися або ж зазнати якогось екстремального впливу, після якого людина переходить в іншу якість. Я сказав:
— Отже, передбачається виганяти біса молитвою, і робитиме те священик. Ну, є така практика. Є. Але виганяти його починають тоді, коли він збіситься. Якщо ж він живе у людській плоті в гармонії з власником плоті, а таким найчастіше є темна людська сутність, то священик його не впізнає. До того ж темні в церкву не ходять. Хоча у ситуації, яка тепер склалася, такий метод має право на існування.
На лиці журналіста майнув вираз збентеженості.
— Так а як же бути? — озвався він.
— Перед усім слід розпочати пошук тих, які спроможні відрізнити людину від нелюда в людській подобі.
— Це щось із області фантастики? — посміхнувся Олег.
— Ні, синку, такі люди існують. Я не брешу.
— Він каже правду, — майже в один голос підтвердили історик і Лікар.
Журналіст подивився на свій масивний годинник на кощавій руці, підвівся.
— На жаль, мушу вже йти. Скажу про цю вашу думку редакторові. Ага, номер вашого телефону можна?
Замість відповіді я дістав смартфон і, знайшовши номер Олега, натиснув на слові "дзвонити". Одразу ж пролунав сигнал у кишені журналіста. Він зберіг мій номер.