— Щойно від мене пішов його батько. Він дещо для тебе залишив. Приїздив влаштувати майнові питання.
— Гаразд. Завтра після полудня озвуся, і ми домовимося про зустріч.
Костя відімкнув телефон, сказав:
— Віддав таки Богові душу.
— Ти переконаний?
— У чому? Що Валтас склеїв ласти?
— Ні, що він віддав душу справді Богові.
— А-а.
Ми очікували Мірошника у тому ж самому кафе під платаном, неподалік пам’ятника Дюкові. Костя був у своєму сірому непоказному одязі, я ж, як завжди, — у заношеній джинсовій парі з тюбетейкою на голові. Ми вже замовили по кухлю пива, коли з’явився Андрій. Привітавшись, він поклав на стіл невеликий згорток, і показав офіціантці, щоб принесла і йому пива.
— Я знав, що він довго не проживе, — промовив Мірошник, спостерігаючи, як осідає піна в принесеному кухлі. — Та ще цей переліт дався взнаки. А батько його впевнений, що в Португалії медицина не на рівні.
— Ну, ти ж пояснив, що на стан такого хворого зміна звичного клімату й часового поясу можуть вплинути фатально?
— Та він вроді й погоджується, але думку свою не міняє. Розповідав про сина. Казав, що той був незвичайною людиною.
— А саме? — У голосі Кості вчувалася іронія.
— Ну, в дитинстві вигадав собі ім’я Валтас.
— Як то вигадав? Хіба не батьки дають ім’я немовляті? — поцікавився я.
— Справжнє його ім’я Володимир. У всіх документах він — Володимир Юрійович. Але щойно став вимовляти слова, як сказав, що його ім’я Валтас. Усі гадали, що це дитячі фантазії, але малюк, коли його кликали батьки: "Володю, Вово", як не чув. Та щойно хтось скаже "Валтас", підхоплювався і казав: "Ось я, тату". Батько оповідав, що він був слухняною дитиною, добре вчився — і в школі, і в інституті.
— І цього досить, щоб вважати дитину особливою? — зауважив Костя. — З такими комплексами народжується чимало дітей.
— Ні, не тільки це. Він, ще не навчившись до пуття писати, вже виводив якісь каракулі, схожі на літери тільки йому відомої абетки.
— Валтас що, був лівшею? — поцікавився я. — Бо лівша, коли пише лівою рукою, то на папері справді виходять каракулі, але якщо подивитися на них у дзеркало — прочитаєш справжній текст.
— Батько про таке знав, але у дзеркалі були ті ж самі каракулі. Коли ж ось тепер, по смерті сина, став перебирати його записники, то напав на цілі сторінки тих каракулів. Показав тамтешньому рабинові, теж колишньому одеситові, чи то, бува, не іврит. Рабин похитав головою: ні, — сказав, — не іврит. А потім згадав, що схоже письмо бачив у Єрусалимі. І висловив припущення, що то арамейська мова… Ага, старий казав, що колись посідав високу посаду в області — входив у п’ятірку найвпливовіших персон. У таких людей, як він запевняв, приватного життя не існує. Сином опікувалася дружина. Якось вона до хлопця присікалася: "що це за каракулі ти пишеш?" Той відмовчувався, а коли вона не відставала, розплакався: "Не знаю". "Так це ж ти писав, як не знаєш?" "Ну, не знаю, та й годі". "Нам часом здавалося, — казав батько, — що в одному тілі, крім нашого сина Володимира, живе ще один, на ім’я Валтас. Я розумію, що то чортівня, але саме це нам з жінкою приходило в голову. Якось я жартома назвав хлопчика "Валтас Юрійович", але він виправив: "Валтасар Юрійович". "Валтас", мабуть, прибалтійське ім’я, а от "Валтасар", то я такого імені й не чув. А дружина якось сказала таке: "Чи, бува, нам не підмінили в пологовому будинку наше немовля на іншу дитину?" "А ти подивися уважно на його обличчя й на моє… Тільки й того, що він у нас повненький".
Мірошник помовчав, ковтнув пива і розгорнув згорток. У ньому виявився товстий конверт, а там — офісний календар.
— Ось, — сказав, підсунувши його Кості, — це передав тобі батько небіжчика.
— Мені?
— Так, тобі.
— Чому саме мені? — поцікавився Костя.
— Відкрий сто семи десяту сторінку.
Костя відкрив — там лежало п’ять стодоларових купюр.
— А це що таке? — здивувався.
— Він нам подякував — стільки ж дав і мені.
— Грошовитий, видно, чоловік, — зауважив Костя. — Аж незручно. Так а календар навіщо?
— Поглянь останній запис, зроблений на цій самій сторінці.
Костя подивився, підсунув зшиток мені. Там було написано: "знайти адресу й телефон батьків Максютенка", а під ним — дата. Число і місяць передували нещастю, яке сталося на трасі, і були написані у той самий день, коли по мене приїхали "гицелі".
— Так а мені навіщо цей щоденник? — поцікавився мій товариш.
— Батько каже, що коли натрапив на цей запис, то згадав тебе — Лікаря синового; він навів довідки своїми старими каналами, і виявив, що ти був однокласником Валтаса. Ось і вирішив подарувати щось на згадку про сина. Чоловік каже, що той не мав друзів, ні в школі, ні в інституті, а тут, виявляється, його лікував колишній однокласник.
Костя зніяковів, а потім зауважив:
— Я помітив, коли балакав з ним у перший його приїзд, що він людина сентиментальна.
Тим часом Мірошник допив пиво і зібрався вже кликати офіціантку, але Костя випередив:
— Я пригощаю.
— Ти що, розбагатів, мля? Хоча, знову ж таки, гонорарій… Гаразд, хлопці, я побіг.
На мить мені здалося, що від столика відходить Костя у своєму сірому, непоказному одязі. Точніше, привиділося, що від Кості відділився його дубль, і скоро зник у людській сутолоці.
— А Мірошник хіба не знає, де ти працюєш? — поцікавився я.
— Ні. Але, мабуть, скоро довідається. Я зараз думаю над однією оборудкою, після якої, можливо, повідомлю Мірошника. У нас, у корпорації, є ще одне круїзне судно. Щоправда, дещо менше. На ньому також працює медик, але тільки фельдшер. А я хочу, щоб був Лікар. Якщо мені пощастить переконати керівництво, то я запропоную Андрія.
— А Мірошник погодиться?
— Жартуєш? — сказав Костя, ховаючи в нагрудну кишеню асигнації. Він знову схилився над щоденником і почав гортати сторінки від останньої, де був запис.
По часі підвів очі на мене, але нічого не сказав. Схоже, Лікар зібрався прочитати увесь зшиток. Нарешті підсунув щоденник мені. Там було півтори сторінки чорних кракозябр. На мить я відчув себе писцем вавилонського царя, як тоді, у сні. У каракулях темного вгадувалося халдейське письмо, хоч я його ніколи й не бачив. Попри те, що літери було писано сучасною пастою, мені ввижалося, що від них сходив запах вавилонського чорнила. В голові майнуло: "Схоже, ми з Гладуном були земляками". Поки я вдивлявся в літери мертвої мови, Костя допив пиво, і знову підсунув до себе щоденник. Та раптом закрив його і сказав: