Назавтра, об одинадцятій годині, фургон дістався до берегів річки Вімерра на сто сорок третьому меридіані.
Річка завширшки з півмилі, прозора й гладенька, наче скатертина, струміла між двома рядами високих акацій і камедних дерев. Подеколи розкішні мирти простягали на висоті п'ятнадцяти футів своє довге плакуче віття з червоними суцвіттями. Безліч пташок, — вивільги, зяблики, золо-токрилі голуби, балакучі папуги, — пурхали у зеленому гіллі. Внизу, збаламучуючи тихі води, хлюпалась пара чорних лебедів, полохливих і неприступних. Ця "гага avis" (76) австралійських річок невдовзі загубилась у примхливих закрутах Вімерри.
Тим часом фургон зупинився на зеленому килимі з розкішної трави, котра звисала торочками над швидкоплинними струменями. Поблизу — ні порону, ані містка. Однак треба було дістатися на той бік. Айртон подався шукати вигідного броду. Він пройшов чверть милі вгору річкою, і тут вона видалась йому неглибока. Айртон вирішив, що в цьому місці можна перебратися. Вимірявши кілька разів дно, він упевнився — глибина річки сягала не більше трьох футів. Отже, фургон міг пройти мілководдям, не надто ризикуючи.
— Скажіть, можна перейти річку в інший спосіб? — спитав Гленарван.
— Ні, сер, — відповів Айртон, — але ця переправа мені не видається небезпечною. Якось виберемось.
— Леді Гленарван і міс Грант повинні вийти з фургона?
— Ні в якому разі. В моїх биків міцні ноги, і я ручуся, що втримаю їх на вірній дорозі.
— Тоді рушайте, Айртоне, я покладаюсь на вас, — промовив Гленарван.
Вершники оточили важкий повіз і сміливо увійшли у річку. Звичайно під час переправи убрід на воду пускають ланцюжок з порожніх бочок, котрі підтримують повіз на поверхні. Але цього рятівного пояса тут бракувало; доводилось звіритися на мудрість биків та на Айртонову силу й обережність. Зі свого передка він правував шісткою биків; майор і двоє матросів розтинали швидку течію в кількох футах попереду. Гленарван і Джон Манглс тримались по
(76) "Рідкісна птиця" (лат.), [273]
боках фургона, готові щохвилини подати жінкам допомогу. В ар'єргарді їхали Паганель і Роберт.
Усе було гаразд, поки не дійшли середини Вімерри, де ріка поглибшала і вода піднялась вище коліс. Течія відкинула биків убік од броду; вони мало не втратили під ногами дно і не потягли за собою хибкий фургон. Айртон не вагаючись сміливо стрибнув у воду; узявши биків за роги, він примусив їх повернутися туди, де був брід.
Зненацька фургон на щось наразився, десь затріщало, і він сильно нахилився; вода линула жінкам на ноги. Гле-нарван і Джон Манглс, учепившись за дощані стінки, намагались затримати фургон, але течія відносила його вбік. Хвилина була загрозлива.
На щастя, єдиним дужим зусиллям бики рвонули фургон до лівого берега. Під ногами биків і коней грунт став підніматися, і невдовзі люди й тварини опинились у безпеці на тому березі, геть промоклі, але задоволені.
Однак від поштовху поламався передок фургона, а Гле-нарванів кінь загубив передні підкови. Треба було негайно зарадити цій біді. Поки мандрівники, не знаючи, як вийти із скрути, збентежено перезиралися, Айртон запропонував привезти коваля зі станції Блек-Пойнт, що лежала за двадцять миль відсіль на північ.
— Звичайно, треба їхати, друже, — мовив Глеиарван до Айртона. — Скільки часу потрібно вам на цю подорож?
— Щонайбільше годин п'ятнадцять, — відповів Айртон.
— Отож рушайте, а ми станемо тут табором і очікуватимемо вас.
За кілька хвилин боцман скочив на Вільсонового коня й зник у гущавині мімоз.
Розділ XI БЕРК І СТЮАРТ
Решта дня минула в розмовах і прогулянках. Мандрівники проходжувались берегами Вімерри й гомоніли між собою, милуючись навколишньою красою. Сполохані ними ібіси й попелясті журавлі злітали, хрипко кричали; птиця атлас ховалась у горішньому гіллі дикої смокви; вивільги, птахи-каменярі стривожено пурхали між стрункими стеблами лілійних рослин, а рибалочки-зимородки покидали свою звичайну риболовлю, в той час як уся родина більш цивілізованих папуг, пишнобарвних, наче веселка, маленький [274] рошіл з шарлатовою голівкою й жовтою шийкою та лорі в червоно-блакитному пір'ячку оглушливо цокотіли у верховітті квітучих камедних дерев.
Простягшись на траві поблизу дзюркотливої води або блукаючи навмання поміж купами мімоз, мандрівники аж до заходу сонця втішалися чарівною природою. Ніч, що враз настала по короткому смерканні, захопила їх далеченько від табору. За дороговказ правила їм не Полярна зірка, невидима у Південній півкулі, а сузір'я Південного Хреста, що блищало високо над обрієм.
Містер Олбінет уже зготував під наметом вечерю. Посідали до столу. Найбільш смакувало всім рагу з папуг, що їх спритно підстрелив Вільсон і вміло підсмажив стюард.
Повечерявши, почали вигадувати привід, аби не лягати і якомога довше милуватися чудовою ніччю. Леді Гелена, висловлюючи спільне бажання всіх, попрохала Паганеля розповісти про видатних дослідників Австралії, що вже давненько було їй обіцяно.
Паганель залюбки погодився. Його слухачі зручно вмостились, простягшись під стовбуром розлогої банксії, і но-вдовзі клуби цигаркового диму потяглись до густого листя, що губилось у темряві; географ, покладаючись на свою невичерпну пам'ять, почав розповідати:
— Ви, напевно, пригадуєте собі, мої друзі, — і надто ви, майоре, — ймення мандрівників, про яких я казав вам на борту "Дункана". Поміж тих, хто прагнув потрапити в глиб суходолу, тільки чотирьом пощастило перейти його з півдня до півночі і з півночі на південь. Це були: Берн —в 1860 і 1861 роках; Мак-Кінлей в 1861 і 1862; Ленсборо в 1862 і Стюарт, також в 1862 році. Про Мак-Кінлея і Ленсборо я казатиму дуже мало. Перший пройшов од Аделаїди до затоки Карпентарія, другий від цієї затоки до Мельбурна. Обох їх австралійські організації послали на розшуки Берка, який не повертався і якому не судилося будь-коли повернутися.
Берн і Стюарт — ось два відважних дослідники, про них я й розповідатиму без зайвих передмов.