Торговець худобою додав кілька подробиць, що доповнили оповідь про цей похід, гідний пера самого Ксенофонта(75). Поки череда посувалась через рівнину, все було гаразд. Ніяких труднацій, ніякої втоми. Худоба паслась дорогою, пила воду з численних річечок на пасовищах, уночі спала, вдень мандрувала далі й слухняно йшла до гурту, скоряючись собачому гавкоту. Але в безмежних австралійських лісах, в евкаліптових і мімозових заростях доводилось скрутно. Чоти, батальйони, полки перемішувались між собою або розходились навсібіч, і минало чимало часу, поки їх знову збирали докупи. Коли, на лихо, якийсь бик-верховод десь зникав, його конче треба було знайти, бо вся череда порозбігалась би, і неграм-погоничам частенько доводилось шукати його по кільканадцять днів. Під час сильних дощів ледача худоба не хотіла йти далі, а бурхливі громовиці викликали жахливе безладдя серед подурілих зі страху тварин.
Однак завзяття й невтомні піклування Сема Мак-Білла перемагали всі труднощі й перешкоди, що раз у раз виникали. Він посувався вперед, долаючи милі за милями, позаду залишалися ліси, прерії, гори...
Ксенофонт (427-325 до н. є.) — давньогрецький історик і філософ.
Але часом доводилось до цих чеснот додавати ще одну, найвищу — терпіння, терпіння в усіх випробуваннях, котрого вистачило б не на години, не на дні, а на тижні, — [270] його вимагала переправа через річки. Щоразу відбувалася затримка, і не тому, що береги й течія не дозволяли перейти річку. Головна перепона полягала в упертості тварин, — вони ніяк не йшли у воду. Бики, ковтнувши трохи води, по-вортали назад. Барани страхались і наблизитись до річки й розбігались по всіх усюдах. Очікували ночі, щоб загнати череду в воду, але надаремно. Баранів кидали в річку, але вівці боялись йти за ними. Пробували заморити худобу спрагою, не давали їй пити, але вона обходилася без води й однаково не йшла у воду. Перевозили ягнят на той берег, сподіваючись, що матки припливуть, почувши їхнє мекання; ягнята мекали, але матки не рухалися з місця. Іноді так тривало щось із місяць, і люди не могли собі дати ради з цією силою тварин, що мекали, мукали, іржали. І раптом настає день, коли хтозна-чому, через якусь примху, частина череди увіходить у річку й перепливає її, і тоді виникає вже інший клопіт — стримувати тварин, котрі гуртом впереміш кидаються у хвилі, де чимало їх гине у швидкій течії.
Поки Сем Мак-Білл розказував, сливе ціла череда пройшла повз мандрівників у зразковому ладу. Пора вже була господареві стати на чолі своєї армії, аби розшукати для неї добрі пасовища. Сем Мак-Білл попрощався з Гленарва-ном і його супутниками, щиро потиснувши всім руки, і, сівши верхи на чудового коня місцевої породи, якого один із погоничів держав за вуздечку, тої ж миті зник у куряві. Фургон рушив далі своїм шляхом і зупинився лише ввечері під горою Тальбот. І тут Паганель раптом згадав: сьогодні — 25 грудня, тобто перший день різдва, свята, вельми шанованого в англійських родинах. Але містер Олбінст цього не забув, він зготував смачну вечерю й накрив у наметі святковий стіл, за що й дістав у нагороду щиру похвалу й подяку. Та й справді, стюард перевершив сам себе, спромігшись виготувати із своїх запасів кілька європейських страв, котрих не так уже й часто закуштуєш в австралійських пустелях. За цією преславною вечерею було всього: оленяча шинка, скибочки просоленої буженини, копчена сьомга, солодкі вівсяні та ячмінні пудинги, чаю досхочу, віскі вдосталь, кілька пляшок портвейну. Здавалося, цей бенкет відбувається в їдальні замку Малькольм-Касл, в серці верховинної Шотландії.
Хоч на столі нічого не бракувало, починаючи від імбирового супу й до солодкого печива, проте Паганелеві кончо забажалося додати до десерту плоди дикого помаранчевого дерева — "моккалі", що росло недалечко під пагорком. Помаранчі [271] не мали жодного смаку, а зернятка пекли в роті, немов кайєнський перець. Географ, з любові до науки, вперто й сумлінно вминав моккалі і так попік собі піднебіння, що не міг відповідати на нескінченні майорові розпитування про особливості австралійських пустель.
Наступний день, 26 грудня, минув без пригод. Мандрівники натрапили на верхів'я річки Нортон, а невдовзі зустріли напіввисхлу річку Мекензі. Погожа година тривала, спека була помірна. Свіжий південний вітерець навівав прохолоду, подібно до того, як відсвіжує північний вітер у Північній півкулі. Саме на це Паганель звернув увагу свого юного друга Роберта Гранта.
— Нам пощастило, — сказав Паганель, — бо звичайно спека в Південній півкулі набагато більша, ніж у Північній.
— А чому? — спитав хлопчик.
— Чому, Роберте? А ти хіба ніколи не чув, що Земля взимку ближче до Сонця, ніж будь-коли?
— Чув, пане Паганелю.
— І взимку холодно тому, що сонячне проміння падає на Землю навкіс?
— Так, пане Паганелю.
— Отже, мій хлопче, саме через це в Південній півкулі тепліше, ніж у Північній.
— Не розумію, — відповів Роберт здивовано.
— Поміркуй гарненько, — казав далі Паганель. — Коли в нас, у Європі, зима, то яка пора року тут, в Австралії, в Південній півкулі?
— Літо, — відповів Роберт.
— Так ось, якщо саме о цій порі року Земля найближче до Сонця... тепер розумієш?
— Я зрозумів...
— То літо Південної півкулі гарячіше за літо у Північній саме через цю близькість до Сонця.
— Справді так, пане Паганелю.
— Отож коли кажуть, що Сонце найближче до Землі взимку, то це справедливо тільки щодо нас, мешканців Північної півкулі.
— Таке ніколи не спадало мені на думку, — сказав Роберт.
— А тепер поміркуй над цим і затям гарненько.
Роберт залюбки вислухав маленьку лекцію з космографії і наприкінці дізнався, що пересічна температура провінції Вікторія досягає +74° за Фаренгейтом ( + 23,33° за Цель-сієм).
Увечері мандрівники розташувались табором за п'ять [272] миль од озера Лондейл, між горою Друмонд, що височіла на півночі, і горою Дройден, невисока вершина котрої вимальовувалась на південному небосхилі.