Ні, Тарасові не хочеться конче куркуля виводити, бо оце рабство речей висить над усіма, над усією нашою епохою.
Це мусить бути дівчина з тонкою й глибокою душею, охоплена жагою до поступу й самоудосконалення. З усіх філософських систем найбільше їй подобається грецький стоїцизм, презирство до матеріяльних благ, мужнє й оптимістичне ставлення до всякої недогоди. Ця дівчина шукає, де б спробувати свої сили, добровільно йде в сестри-жалібниці на фронт під час світової війни.
Тут перед нею розгортаються усякі спокуси. Вона опиняється серед вулиць покинутих міст, де стоять відкриті крамниці, валяються по землі сувої шовків, килими, золото й самоцвіти. Спокуси такі сильні, взяти це так нікому не шкідливо, — однаково ж. на вулиці валяється! — що вона відразу стає мільйонеркою й з цим вертається додому.
Приїздить вона якраз у той момент, коли батько б'є матір за півмітка грубої конопляної пряжі. Мати помирає. Дівчина рве, нищить, палить всі багатства й назавжди кидає батьківський дім. Вона вчиться в медичному інституті і стоїчно переносить голод, холод, ходить на щоденну роботу і ніколи не шкодує за знищеним. Вона щаслива.
Не хоче бути рабинею речей, як батько!
Читаючи своє оповідання, Тарас кидав часом одним оком, як воно сприймається. Бачив лише суворі, застиглі, холодні обличчя. Танцюра одним оком дивився в себе, а другим десь на стіну. Микитчук підбирався до прекрасних папірос Липовецького. Волинець і Побережець про щось перешіптувалися.
Що то скажуть зараз?
Тарас ждав. Ця пауза здалася йому безконечно довгою, тортурами. Невже ніхто нічого не скаже? О, як він помилився!
Першим виступив, звичайно, Танцюра. Цю прерогативу намагався відбити від нього Микитчук, але без успіху. Танцюра цупко тримався за амплуа фактичного керівника " Плугу ", правої руки Липовецького.
— Товариші, може я помиляюся, — почав він, дивлю-чись своїми очима в різні боки. — Може я помиляюся, але мені здається, що ми прослухали оповідання про якусь панянку з інституту благородних дівиць. Мені незрозуміло, чому вона потрапила на фронт. Я був на фронті і знаю цих шукачок гострих відчувань. М'яко висловлючись, вони не заслуговують на те, щоб їх ідеалізувати. І коли в неї з'явилися коштовні речі, то повстає питання: за які послуги вона їх дістала?
Хлопці похабно сміються на ці слова.
— Потім виявляється, — говорить далі Танцюра, — що вона — селянка. Вибачте, я ще не чув, щоб сполучалися такі два поняття, як селянство і стоїцизм. Потім... В гісте-ричному нападі вона ці речі нищить... І зрештою, в останньому розділі автор робить із неї пролетарську студентку. Пробачте мені, але якщо наші пролетарські студенти всі такі, то їх треба мітлою повиганяти з вузу, бо це — чужий, ворожий елемент. А коли автор виводить таким одного студента, то не треба забувати, що література узагальнює, що цим він кидає пляму на все студентство. По-моєму, твір надуманий і явно невдалий.
Тарасові похололо в душі.
Але може Микитчук скаже щось протилежне?
— Література має завдання виховувати маси в дусі пролетарської ідеології, — так почав свою промову Микитчук.
Він любив попросторікувати, потеоретизувати перше, ніж угризнути.
— Отже, від кожного твору ми вимагаємо, насамперед, клясовости. Центральними постатями наших творів повинні бути пролетарі та найбідніше селянство, — носії ідеології пролетаріяту. І пролетарський письменник, — якщо він хоче бути ним, — повинен брати їх героями своїх творів.
Микитчук покищо клював носом мак.
— Але товариш Сарґола обрав чомусь основною героїнею людину, клясово нам чужу і, мало того — подає її, як позитивну постать. Симпатії автора виразні...
Микитчук уже почав рубати рукою.
— Розберем, що це за тип і чи є це справді позитивний тип. Ми знаємо революціонерів — виходців із буржуазної кляси, які активно ввімкнулися в клясову боротьбу, ішли в народні маси, творили нове життя. В творові ж ні слова не сказано про маси трудящих, а героїня нічого кращого не придумала, як наживатися на народньому лихові, разом із солдатами грабувати...
Борис люто поглядав уже на всіх.
— Мало того, — розійшовся він. — Автор намагається надати цьому мародерству благородного характеру, психологічно вмотивувати її вчинок, нащось приплутує сюди давно віджилу, несучасну нам, філософію стоїцизму. Вийшло Винниченківське "психоложество", нікому непотрібна психологічна длубанина. Це в той час, коли наша революційна доба така багата на теми соціялістичного будівництва.
І безжалісно Борис провадив далі:
— Виникає загрозливе для автора питання: чим пояснити цей його відхід від сучасности? Чи автор незгодний з нею, заперечує її? Чи він не може піднятися до рівня велетенських завдань жовтневої революції? Може автор хоче відтягнути цим твором увагу читача від центральних питань відбудовчого періоду, прикрити своє справжнє ставлення?
Тут усі чомусь заворушилися, голова смикнув Микитчука за рукав.
— Кінчайте!
Тарасові мов громи сипалися на голову. Він не знав, куди подіти свої очі — від сорому, що так написав. Та й як же це так? Чому ніхто не скаже про основну ідею — осуд зажерливости й любови до багатства, що поділили все людство на багатих і бідних? Що породили клясову боротьбу.
Чому вони говорять про дрібниці, а ніхто не каже про основне?
Він би сам про це сказав, але йому слово дадуть аж наприкінці.
Ні, рішучо нікому не подобалось його оповідання. Одні закидали естетизування — ^переливи шовків і самоцвітів*... Другі — занепадництво. Треті вважали за велику ваду ^рафіновані інтелігентські ремінісценції*.
Нарешті, слово взяв Липовецький. Слово його підводило рису під дебатами.
— Я рішучо не згоден з товаришем Микитчуком, — почав він, вимовляючи "нез'оден". — Я абсолютно нічого ворожого не бачу в оповіданні товариша Сарґоли. І товариш Микитчук зовсім недоречно присвоїв собі невластиві йому функції. Не забувайте, що ми всі тут учимося...
Тарасові відлягло трохи від серця. Він у цю хвилину навіть простив Липовецькому звичку закладати великі пальці рук за пройми жилетки й так ходити по кімнаті.
— Так само безпідставне є порівняння з Винниченком, — блиснув при повороті окулярами Липовецький. — Забагато чести для товариша Сарґоли, нам ще треба навчитися так писати.