— Так, так! Ти все життя будеш ґав ловити, — гризла Килина його далі. — Бо Нелі треба було заміж, її треба було силою взяти, — й уже. Так Савко й зробив і от бачиш, дуже добре зробив...
— Та й що це ти, найнялася мене лаяти, чи як? — надокучило вже Тарасові. — Оглянься на свої колеса!
— Мої колеса йдуть якнайкраще!
— Така дуже розумна, других учить, а сама... Чого ж тй все тільки товаришуєш? Коли вже я побачу, що ти з кимось окрутишся?
— А тобі яке діло?
— Таке, як і тобі!
— Знаєш, Тарасе, — таємничо сказала на це Килина. — Я тебе хочу щось запитати. Чи ти не знаєш?.. Чи Кость часто вдома не ночує?..
— Кость? Часто! Він десь знайшов собі кімнату й має цими днями зовсім вибратися, — сказав, нічого не підозріваючи, Тарас.
— Ти знаєш? — палко і ще таємничіше сказала Килина. — Його треба вирвати звідти!
— Звідки?
— Та там одна така деґенератка до нього вчепилася. Ой, якби ти бачив! Карлиця, сухонога, клишонога, носата, горбата. Вчепилася і вчепилася! Десь у своїх родичів дістала йому кімнату, лазить до нього, а як він від неї замкнеться, то вона розіб'є шибку й вікном улізе, а як він з нею не говорить, то вона здібна цілими годинами стукати кулаком по столі, або ножем по чомусь залізному... Жалко ж хлопця!
А тобі що, — болить? — подрочився Тарас. — Чого це тебе так обходить? Ви ж ніколи одне одним не цікавилися.
— Та мені байдуже, — знизала плечима Килина. — Шкода, що свій хлопець і так влип. Мало в нас є своїх дівчат? Як би його врятувати?
— То це ти за цим прийшла?
— От побачиш, я їх розіб'ю, — рішучо стріпнула Килина своїм рівним, як пачоси, волоссям.
І чого ця Килина соває скрізь свого носа?
VIII.
За день до свого виступу Тарас любовно кінчав своє оповідання. Хтозна, що було б, коли б він зустрів таку дівчину? Але мріяти про неї може ж він? Він уже її зразу любить, хоч може й не доведеться йому з нею зустрітися. Та вона десь є. Людина, звільнена від рабства у речей. Людина з гарною душею.
Може його й не зразу зрозуміють. Що ж! Він готовий до цього. Але оповідання читатиме, йому цікаво, який резонанс воно дасть.
Проте, в неділю його таки слухали. Його й Фіму.
Слухаючи Фімине оповідання, Тарас не вірив своїм ушам. Так Фіма тоді в Марійці не куняв, коли вони з Наталкою разом сиділи та про ту дорогу й любу всяку всячину говорили? А може якраз і спав, та й йому приснилося не те, що насправді відбувалося.
Оповідання його малювало сільський клюб, надзвичайно активних юнаків і юнок, штанґи, волейбол, — одним словом, марієцький сельбуд. А на цьому тлі — молодого куркуленка, який домагається прихилити серце сільської артистки, самородка. Дівчина любить батрака-комсомольця, йкий, до речі, теж неабиякий таки талант. І от на виставі куркульський син з ревнощів СТ^ІІЛЯЄ на сцену, забиває дівчину й комсомольця-батрака, а сам через вікно тікає.
Ну, й реготався ж Тарас у душі, слухаючи цю нісенітницю!
Де й коли це воно могло бути? В Дрижиполі? У Марійці? Чи хоч когонебудь може підставити Тарас на місце Фіминих героїв із своїх дрижипільських вражінь? Артистка, — це може Настася, яка "і в церкві, і в сельбуді перша"?
"Гоно вона, та піп, та дяк правлять..."
Ось послухаємо, як то його зараз рознесуть. Власне, в Фіми нема смаку, якась тріскуча балаганщина, нема того настрою, яким віє від справжнього оповідання. Тарасові навіть нудно було б слухати, коли б він не знав джерела його походження.
Але на превелике диво Тарасове, — оповідання всім дуже сподобалося. Першим виступив Танцюра й сказав:
— Ось перший раз маємо сюжетне оповідання з виразною клясовою настановою...
Танцюра був плужанським законодавцем мод, задавав тон. Зблизька він не був таким узурпатором влади, яким колись здавався в інституті Тарасові. Тепер він охоче водив компанію із тим самим Васильком, якого колись виставив з інституту, також із іншими, відомими в широкому світі іменами, при чому мав упертість проводити свою, крайню, ліву, радянську лінію оборонця "барабанної поезії*.
Василько який був, такий і зостався, — в'їдливий і глузливий. У такій теплій компанії побиває Танцюру на обидві лопатки. Розповідають, що в якомусь санаторії Василько й Ставенко своїми кпинами довели Танцюру до того, що він не добув свого терміну й з пересердя виїхав геть.
З Липовецьким був шанобливий, із старшими письменниками на коротку ногу, а з початківцями — протеґуюче-поблажливий і насмішкуватий.
Микитчук не зміг винести цього тону зверхности, він із самого початку намагався був запосісти ролю верховоди у "Плузі". Але Танцюра не випускав цієї ролі з зубів, спритно маневруючи між офіційним головою, Липовецьким, старшими "визнаними" письменниками та початківцями.
Це, власне, й було потайною пружиною появи нової літературної організації під голосними комсомольськими гаслами. Микитчука пожирав біс влади, честолюбства.
Танцюра хвалить, — Микитчук буде гудити.
Але ж ні! Навіть голобельний Борис не міг нічого ущіпливого сказати авторові. Він підкреслив бадьорий, оптимістичний дух, як воно і є в нашій радянській дійсності, коли для сільської молоді створено всі умови до культурного життя.
— Дуже влучцо й правдиво показано клясову природу куркуля, який діє в згоді із своїм хижацьким інстинктом. Що йому, — застрелити кохану дівчину? — зарозуміло каже він.
Навіть сам Липовецький узяв слово тільки для того, щоб сказати, що такі оповідання дуже потрібні, бо показують процес клясового розшарування на селі.
Він навіть забрав це оповідання, щоб негайно надрукувати в газеті, без жодних поправок.
Ну, і реготався ж Тарас у душі з цієї комедії!
Підійшла і його черга читати.
IX.
Це дядько Никодим навіяв йому ідею твору. Мізерний раб речей, — тілом, душею. Все життя був у рабстві в своїх стаєнь та клунь під черепицею, а на старість віддав святу труженицю в жертву всевладному богові своєї душі: речі, якомусь півміткові.
Як показати цю покривлену душу, це звиродніння людської психіки? Тарасові не конче важило, чи то був куркуль, чи ні. Та й за всіма офіційними ознаками дядько Никодим не був куркулем: ніколи не експлуатував найманої робочої сили, не мав млина, крупорушки, олійниці, молотарки...