Хотілося мріяти, про Нелю думати, а хоч не мріяти, то говорити про щось таке небуденне, не відмічене печаттю метушні.
Шкодували, що нема з ними Костя. Той Кость метеором пронісся над Дрижиполем, не добув двох тижнів, погнівався з батьком і поїхав.
— Казав, — більш ніколи до Дрижиполя не загляне.
— Правду казати, нема чого сюди й заглядати, — промовив Фіма. — Досить задрипане жидівське мистечко.
— Скажи ще раз, я не дочув! — скричав Тарас.
— Що ж тут дивного? Ну, задрипане жидівське містечко!
— Невже тобі чужий єврейський нарід? — безмірно здивований, запитав Тарас. — Як це так? Свої ж...
— Я їх не люблю! — безтурботно відповів Фіма.
І Тарасові навіть жаль стало, що в Фіминій інтонації він не вловив трагічної, сумної нотки. — Я їх не переношу! Від них часником тхне...
— Бач, який ти сучасний! — майже з заздрістю промовив Тарас.
— Ну, так скажи — ми ж ідемо до інтернаціоналізму! — напівзапитав, напівствердив Фіма.
— Так, я це глибоко розумію! Все старе, все трухляве, все. що тягне назад у середньовіччя — треба змітати з себе. Ми йдемо до інтернаціоналізму. Я це так добре розумію. На наше покоління покладено велику місію, — перебудувати світ, викорінити все дрібнобуржуазне, що наросло на нас і на наших батьках...
— І найперше, — викорінити із себе, — вставив Фіма.
Тараса охопила дивна радість. Йому здавалося, що нарешті, знайшов він однодумця, який почуває те, що й він, але краще справляється з нерозплутаними проблемами. Фіма йому, нарешті, допоможе розплутати химерні візії його душі. Вони обоє належать до однакового суспільного прошарку і мабуть Фіма переживає такий самий душевний процес, що й Тарас, але вже десь позаду залишив ті етапи, з яких не може вилізти він. Фіма" так гостро, ясно, безповоротно виявляє свої позиції. Вони вже не раз говорили, особливо Фімі до душі припав "Історичний матеріялізм" Бухаріна, якого йому сумлінно переказав Тарас.
— Але я так не можу, як ти! Відтяти себе від свого народу? Я почуваю якийсь нерозривний зв'язок між собою й тими родичами-селянами яких, пів Дрижиполя. Я їх навіть у лице не знаю, знаю найближчих дядьків, тіток, і дядин, але мейі здається, що вони нічим не різняться від тих. яких я не знаю.
Тарас стільки раз про це думав... і нікбли не говорив нікому...
— Я так хочу інтернаціональної, вселюдської культури... але занадто почуваю себе українцем. Мені жаль за всім, що складає мою милу Україну. Губиться зміст, сенс, інтерес, смак інтернаціонального, як нема в ньому українського. Ти мене розумієш?
— Чому ні? Розумію! Ти в полоні солодкої націоналістичної романтики, — відказав Фіма, хоч, здавалося, він зовсім неуважно слухав приятеля.
— Е, ні! Я жодної хвилини не хотів би бути тим обмеженим вусатим націоналістом у широких штанях, у смушевій шапці набакир, та ще й з якимось там шликом, червоним чи зеленим поясом — і іншою бутафорією націоналістичної романтики... І обмеженими, затхлими ідейками... в той час, як світ десь поза нами — великий і прекрасний, і мені його хочеться знати, відчувати, влитися в нього...
Тарас пошукав слів. Він так багато мав казати, але так сплелося все...
— Але я не можу відмовитися й від мого, українського...
— Хто ж тебе заставляє? — здивувався Фіма.
— Я б не міг так легко, як ти, перейти на іншу мову. Мені здається, що коли б я так зробив, то я б зрадив свою матір. Мама іншої не вміє, вона неписьменна й не вміє своєї думки висловити інакше, як по-українському, а для мене чомусь Україна й мама зливаються в одне.
— Ну, а я дуже задоволений, що знаю, не тільки по-своєму... Мова для тебе — фетиш, а для мене — лише знаряддя, яким я орудую, як хочу. А те, що ти кажеш — нісенітниця!
Тарас задумався. Хай так! З мовою щось негаразд. Фіма має рацію, а Тарас не вмів сказати тонше й виразніше.
— Хай так! А от цікаво мені — що ти бачиш навколо нас? Що ти почуваєш?
Тарас показав рукою на переліг. Там паслася череда, ледве помітно було розорану могилу, за нею другу...
— Ну, бачу корів і хлопчиків, що сидять кружка і в карти грають, — відповів здивовано Фіма.
— А я скидаю десять століть і бачу ці степи у дикій первісній красі. Оці отари губляться серед височенних трав, на могилах стоять кам'яні баби печенізькі чи тюркські, ще не сточені вітрами й дощами. Десь серед цих трав заховалися кочові гарби випадкових гостей, що прийшли й підуть, а у тих видолинках, як і тепер, — заховані хутірці, села... Там на горі, по той бік ріки, за височенним валом — город, люди туди збігаються, як тільки прочують про наїзд кочових немилих гостей...
Фіма сказав:
— Давай, сядемо...
Навкруги них уже все було зорано, засіяно, жодного клаптика з тими буйними травами не було, хіба що тут на висипу та біля нього щось у нестримному й буйному квітуванні трав в мінятюрі нагадувало колишні прерії.
— А серед цих високих трав ледве помітно шлях... І бачу я, — розмріявся Тарас, — чумацьку валку. Вже спека спала, заходить сонце, на небо вийшла зірка. Чумацька валка зійшла з шляху, отаборилася серед безмежного степу. Обсмалений, обвітрений чумачисько, може мій
Ю
прапрапрадід, почав куліш варити на таганах. І з якого боку не заходить до того казана з кулішем — незручно йому, чогось тісно... Тупцяв, тупцяв чумак навколо казана й розсердився:.
"От, чортова тіснота! Нема де й повернутися!"
А другий мій прадід задер голову до густосинього неба, дивиться на Чумацький шлях, на Воза, на Квочку й заспівав:
Як сонечко зійде, а вітер повіє,
Роса на землю впаде,
Так наше чумацтво, так наше бурлацтво
Усе марно пропаде... Так співає він і цією піснею, цими словами перегукується із своїми предками, та й зо мною, невідомим йому нащадком...
— Ні, ти скажи, — перебив сам себе Тарас, — хіба має право так думати інтернаціоналіст? Я хочу бути ним, а кожна точка в моїм "я" обзивається Україною.
В ногах у них стелилася та хвиляста, полова, безмежна Україна.
— І ти думаєш, що й мені не смердить піт, гній та горілка від цих сто раз схрещених полян, смердів, таврів, скіфів, тюрків... Моя мама мала бабу з якихось Ярмолін-ських — чи не тої збіднілої шляхти, якій не вдалася польська колонізація і яка зіллялася з цими смердячими мужиками. І я почуваю себе наче зліпленим з тих шматочків, що складають всю історію України...