— Цікаво! Ти знаєш, як інакше? — щиро розплющив очі Тарас.
— Я собі за рік-півтора зароблю робітничий стаж і тоді хто я за соціяльним станом? Ану, спробуй сказати, що я не робітник! Начхоз мені тоді на всіх!
— А зв'язок із батьком?
— Ейсих! Хто там про це знатиме?
Якже він, цей Фіма, далеко в майбутнє прозирає! Адже Тарас ніколи не думав про такі речі, він тільки борсався в тих нерозв'язних обставинах, які складалися мимо його волі.
Він ніколи не будував свого майбутнього, як Фіма. О, ще й обмірковано, непохибно, з холодом математичної точности й цинізмом вигоди!
І образливо було (хоч це можна було вважати і за вияв делікатности, чи може солідаризування), що Фіма ані натяком не прохопився: яким способом? хто поміг? Він напевно думає, що батько— комусь могорича поставив. Або підкупив. Думає, що Тарас має нечисту руку...
Як не терпів він цієї каламутної атмосфери двознач-ностей, він у ній досить уже душився ці два роки! Любив чисте повітря ясної відвертости, правдивости, потребував "цього, як легені повітря. Лише тоді був сміливий, рішучий і наполегливий. Коли заходила якась брехня — спотикався, непевнів, як сліпець.
— Ти знаєш, я вже більше місяця вдома, а ще й досі ніде не був, — здалеку почав він своє признання. — Це вже давно треба було б зайти до Дмитра...
— До якого це Дмитра?
— Степанського.
— Як? Ти з ним знайомий? — з величезним здивуванням і цікавістю запитав Фіма.
— Не тільки знайомий, але ще трохи й родичі.
— Чи це ти може не про секретаря районового партійного комітету?
— Авже ж, про нього... — сказав Тарас, не розуміючи, чому так підкинуло Фімою.
— Та це ж найбільша шишка в Дрижиполі!
— Уяви собі — дуже гарний, простий хлопець. Він років на два старший за нас, але страшенно здібний. В вісімнадцять років він був у нас уже райпродкомісаром. Не знаю, коли він учився, але дуже розвинений, з ним про все можна говорити. Такий якийсь природний розум. Ми так цікаво цілими вечорами говорили з ним...
Фіма перебив цю нескінченну тираду.
— А який він тобі родич?
— Він тут оженився, взяв дядькову Осташенкову Ніну, що з Києва переїхали в вісімнадцятому році.
— Це він повивішував ці списки з нашими родителями на першому місці? — показав Фіма рукою на зелену браму.
— Ну, ясно!
— То може він тепер з тобою й говорити не захоче?
— Батько що одно, а я що друге! В батька він хату забрав, батько судився з ним, а мені він дав відрядження до інституту. Кажу ж тобі, що це не якесь косолапе бурмило, а' зовсім молодий ще, інтеліґентний хлопець. Він втратив батьків за часів громадянської війни, зостався вдвох із сестричкою на вулиці й пішов угору...
— Цікаво його побачити... — задумливо кусав губи Фіма.
— То колись зайдемо!
— Може зараз ходімо? — стріпнув кучерявою головою Фіма.
В голові йому блиснуло: "Чорт візьми! Познайомитися з секретарем райпаркому..." І додав:
— Я, знаєш, люблю так: задумав, зробив! А то тягнути, чухатися...
— Та ні... — зам'явся Тарас. — Бачиш... Він кожен раз, як зустріне, то питає, чи я вже комсомолець... Дав рекомендацію, а я...
— А ти, дурний ґою?
— Я її нікому не показував та й усе. Якось незручно було.
— Боже, який святий! — глумливо промовив Фіма.
— Та, власне, треба було б зайти, — вагався Тарас. "Все одно, колись треба", — подумав він.
— Ми пройдімося так, коло вікон, — вирішив Фіма.
— Може вже пізно... може він ліг спати? — знову запитався Тарас. — То колись було, як упадав він за Ніною, просиджували ми цілі ночі, а тепер, як уже він жонатий...
Йому, страх, чомусь не хотілося йти. Ще якби сам...
— Е, начхоз!
Тарасові чомусь дуже не подобалася ця розв'язність Фіми, особливо оце "начхоз", таке модне серед "пролетар-ствуючої" молоді.
III.
— А, пролетарський скубент! Довго ми тебе чекали! — зустрів їх Дмитро Степанський. — Загордився дуже, що носа не показуєш?
Він, Ніна та сестра Таня сиділи на ґаночку під двома липами, що підносили свої могутні крони над парканом.
Це було таке знакомите Тарасові! Місячна ніч, товариство сидить на ґаночку, забируща пісня якась, невимовна...
— Та я тільки оце перший день, як вийшов! — виправдувався Тарас. — Дуже був хорий. Мокрий плеврит, — десь захопив.
— Шкода, що ти там голови собі не одбіг.
Дмитро за цей час не змінився. Може тільки підкресле-ніше виступає його звичка, підсміхуючись, кепкувати, — добродушно й протеґуюче.
В світотінях, під промереженим зеленим світлом липовим гіллям, Тарас впізнавав юнацьке гарне Дмитрове обличчя, завжди сміхотливе, трохи насмішкувате, але не зле. Тарас не пам'ятав, щоб Дмитро про щось говорив серйозно, — все смішками. Але цими смішками говорив путнє, часто Тарас зостановлявся й думав над тим уже серйозно. Серйозний Дмитро був, як говорив прилюдно, тоді всі ті, що мали його за балагура, бачили, що помилялися. Своїм, даром красномовности підкоряв усіх і завойовував собі завжди перше місце, попри всю свою молодість.
— Сідай, чого стоїш? — посунулася Ніна.
Вона була з київського візницького передмістя Шулявки й їй не дуже доводилося призвичаюватися до містечкового життя.
— Ну, вже є Тарас, — здається всі. А чом Галя не приходить?
— А це хто з тобою ще? Якийсь негр? — вдивився Дмитро у Фіму.
Дмитро натякав на кучеряву Фімину шевелюру.
— Це — Фіма! Знайомтеся! Шкільний друзяка...
— А-а! Привіт робочому клясові! — усміхнувся Дмитро Степанський, подаючи Фімі руку.
Він уже й про Фіму знає!
— Привіт від робочого клясу міста Одеси! — відрапортував Фіма, не зморгнувши оком.
— Приймаєте місячні ванни? — спитався Дмитро.
— Ми з "корешом" вийшли "хапать свєжій воздух", — розв'язано підтримував Фіма раз узятий тон жартівливої розмови...
І в такому тоні плелася вся розмова. В повітрі літали такі слівця, як "начхоз", "чорна й біла маіія", "рідні па-лестини", "рабочий із-под станка", "на большой с прісипоч-кой"... "хоч би тобі хни"... Легке, беззмістовне, але смішне й веселе "плетеніє словес".
Фіма старався з усієї сили, щоб сподобатися Дмитрові. Він мов ненароком, глузуючи з свого "папапгі-буржуя", розказав, як колись замолоду він і Тарасів "папаша" були "страшенними революціонерами", читали й розповсюджували підпільну революційну літературу... "Бьілі і Ми когда-то рисакамі..." — вплів він...