II.
В подвір'ї Олевських було, як у четвер на ярмарку: повно возів, бричок, тачанок, якихось бідок, верхових коней. Гості з усіх околиць з'їхалися: попівські родини, Дідичі, а з хуторян, — лише шляхта, але не ця недавно розбагатіла троянівська мужицька хуторянщина. Лише старий наскликав старих своїх приятелів і кумів, а з молоді нікого не було.
Молодий, — Хрисанф Демницький, що оце недавно вивчився на лікаря, — привіз із собою на весілля хор. Хоч і був він лікарем уже, але не кидав своєї, з юнацьких літ запровадженої, витівки. В Дрижиполі, де батько його був попом, він зібрав коло себе хлопців і дівчат та й вчив їх співати не тільки в церкві, а й так. Щороку приїздив на вакації додому й знову щороку збирав своїх хлопців та дівчат...
Отож, цей хор також сидів за весільними столами. І думаєте, що співали? Якихось панських, новомодних пісень? Де там! Тих самих, що щовечора на вулиці співають— чорноморця, журавля, отаке-о... Що в тому гарного— дивувалися, знизували плечима деякі. Отакі собі мужицькі пісні, що їх кожна баба курдибакає...
Яриней Сарґола давно вже завоював увагу тих хазяїв, що сиділи неподалік. Він такий був говорун, — що не скаже, то до прикладу. Завжди, де він у компанії — найбільш за всіх говорить, має щось нове й цікаве розказати. А всі, хоч і не хотіли, починають слухати.
Був замолоду чумаком, батька й діда мав чумаків, ходив багато по світі, — то мав що розказувати. Але ж от і Олевський немало світа бачив, мабуть ще й більше, бо й у Варшавах і поза Варшавами бував із панськими волами. Та він тільки в конях кохався, говорити ж не вмів. Але ж як розкаже дядько Яриней, то з нічого щось цікаве виходить. Такий дар чоловік мав.
Правду кажучи, Меркурій знав з першого слова, яку із своїх баєчок розказує батько. Чи то про те, як він навчився з отченаша грамоти, чи як він у Києві дурисвіта обдурив, чи про панщину, якої він зазнав до двадцяти своїх років.
Якраз у той час, коли проходив повз вікно, затулене кущем безу, Меркурій почув, що мова йде про нього.
— Ой, куме, куме... І зостався я з малими дітьми горювати, Муркурові було вісім місяців, а найстаршій, Мокринці, п'ять рочків, як Ганна моя померла. Діти! Писклята! Біда!.. Що ж вони винні? Та беруся я картоплю варити, а Мо-кринка мені помагає оббирати, а Христі кажу колиску колисати. "Киріє, — зустрів я її, — чи підеш служити до мене?" А Кирія...
Меркурій напам'ять знав: зараз батько почне хвалити
"Керейку" (так назрівав про себе Меркурій свою мачуху), що добра до дітей нерідних була. Хазяєчка, пильновата... Так, так!.. Тільки й пам'ятає Меркурій стусани та голод у животі...
З дальших покоїв долинув до Меркурієвого вуха спів "Ой, у лісі, лісі"... Він би залюбки пристав до того співу, — чи не панича Хрисанфа це хор? — та треба ж батькові на очі показатися.
Не без страху зайшов до хати, зразу й не знайшов батька в цім згромадженні гостей, столів, наїдків та напоїв. Підійшов збоку, торкнув за рукав:
— Тату, може вже поїдемо додому?
Тато мов і п'яний не був, як побачив Меркурія.
— Ану, йди-но сюди, йди-но, ледащо! Де це ти волочився досі?
— Я не волочився.
— Я тобі коли казав прийти?
Меркурій змовчав, зукоса поглядаючи на батька. Знав уже цю підступну лагідність батькову. І знав, що хоч який п'яний буває батько, — пам'ятає він про всі свої розпорядження, накази: кого, куди, по що послав.
— То це ти так слухаєш батька? Так десь, щоб збиткг зробити, то він вискоком. Оце бачите шматок бовдура? — звернувся батько до отця Петра Демницького. — Скільки вб'єш, стільки в'їдеш, — нема, щоб як інші діти...
— Та я ж нічого... — виправдувався, сам не знав за що, Меркурій.
— Воно й змалку було ледащо! — все звертався батько до отця Петра. — Бувало: а де Муркур? А он у березі, з очерету сопілки вирізує... Товар хай собі йде в шкоду, а йому за всі голови, висвистує собі. Ой, нема в мене дитини, як Федір...
федір був менший брат Меркуріїв, таки "Керейчин" син. За порадою отця Петра, батько віддав його вчитися до Духовної семинарії і він з'являвся вдома тільки на вакації — чистенький, слухняний, чемний. Меркурій заздрив братові, бо йому судилася інша доля.
Ви, тату, тільки й знаєте, що мене лаяти... Але Федька послали вчитися, а я в вас за наймита...
—-То ти, сучий сину, ще будеш мені вицвікувати? Жабо зелена! — підняв голос батько. — Як кажу підійди сюди, то чого ж уперся, мов пень? Стоїть, хоч ти йому кілка на голові теши!
— Та годі вже вам до хлопця присікуватися, Яринею Максимовичу, — спинив отець Демницький, сват Олев-ського. — Адже ж Тарас Шевченко також був сирота, також ще змалку до чогось іншого брався...
— От, панотче, що ви розказуєте! Шевченко був великий чоловік, а це — ледащо та злодій. Скільки я йому тих скрипок та гармоній на голові побив, то вже й сам не пам'ятаю. А він знов украде пшениці та продасть, та нову купує...
Про цю невгасиму війну межи батьком та сином за скрипку, гармонію й сопілку всі хуторі дуже добре знали, багато чого розказували.
— Ти думаєш, я не знаю, що ти того четверга продав мірку пшениці Янкелеві Цудечкісові? Нової скрипочки захотілося?
— Ійбо, присьєйбо, скарай мене Бог, — почав був Меркурій відмовлятися, але кинув око на батькові брови.
Там було написано, що краще змовчати.
— А до роботи, то тебе нема!
— Вам роби й грудьми, то не будеш людьми! — не витерпів Меркурій.
Але Яриней уже розійшовся і крикнув на всю хату:
— Ані писни! Йди сюди, як батько говорить! Меркурій підійшов.
— Оце тобі! — дав йому по вухові Яриней. — Оце, щоб не переводив добра мого на скрипочки та книжечки...
Вони всі сиділи за столом і вважали, що добре робить Яриней, — дітей тра вчити і з раз ударити не зашкодить. Отця Демницького не соромилися, був він свій чоловік, — і батько, і дід його були священниками, і прадід. А Яриней десять років був церковним старостою в Дрижиполі й з усіма своїми клопотами однаково йшов до отця Петра.
Суворий, крутий батько — це по-хазяйському.
III.
— Ну, і за що це ви так хлопця караєте, дядьку Яринею? — обізвався ззаду голос Хрисанфа Демницького.
Він вийшов з покоїв, трохи знервований, сюди до старшого покоління й натрапив на цю повчальну сцену.