Дарочка була непохитна. Брати чуже? Та ще й потайки від мами? Цього її наївна, цілинна душа ніяк не могла втямити. Якісь хитрощі, якісь крутійства, все це чуже її натурі, вирощеній на хуторі, на полі, далеко від різноманітних, повсякденних стосунків з людьми.
Інша річ, якби це знайшовся її черевик з отими трохи закандзюбленими угору носками. То щось рідне. А це..
На Осташенковому хуторі ніхто ніколи не брехав. Не вміли. Батько й мати не навчили. А тут — скільки не носитиме цього черевика, все за ним брехня буде волоктися...
— А що, як я вас помирю? — сказав, нарешті, Маніло. — Берімо черевика й ходімо до мами, чи до тата, всі разом...
— Я не піду!
— Я не піду!
В один грлос скричали Меркурій і Дарочка.
Ще ніхто з них і слова не сказав про це. Чого це цей дука, задавака Меркурій Сарґола, який ніколи в близьку дружбу не заходив із Осташенковою молоддю (оце Сарґолове дурило!), — чого це вш раптом узяв до серця Дароччину біду? І так розпадається, щоб Дарочка цього черевика узяла. Ніхто й слова не сказав, а мати про це запитають.
Хоч яка невправна була Дарочка у житті, а добре тямила, що мати про це спитають. І їй було чогось соромно. Ще подумають, що до неї, як до дівки вже, залицяється парубок?
Меркурій же мав свої причини, щоб старі не знали про цю доброчинність. Вони там на ярмарку у Дрижиполі як здиблються, як почнуть під возом п'ятерика розпивати... Ще, боронь Боже, до тата дійде...
В Меркурія е чимало таємниць, яких не знають ні батько, ні мачуха...
Але в цю хвилину під черешнею з'явився ще один черевик. І приніс його не хто, як кудлатий рудий пес, Гуй-джасало.
Він собі лежав, мов неживий, розкошуючи на холодній траві в таку спеку, і не звертав уваги на молодь. Понаносили купу черевиків і справляються коло них. Не знати, що йому спало на думку, — може подумав, що й він теж повинен свою долю вкласти, — але він раптом скочив на ноги й прожогом побіг кудись у аґрусові кущі. Саме в ту хвилину, як Дарочка й Меркурій зійшлися на одному, — з кущів урочисто вийшов кудлатий Гуйджасало й у зубах, мов зайця,за вушко, держав... справжнього, істинного, лівого Дароччиного черевика. Приніс і поклав рядком коло перших двох. Стало три.
До того серйозно клав свою долю Гуйджасало, що від сміху несила було вдержатися.
Та ба! Черевик був пожмаканий, вушко одне роздерте, гумки розтягнені. І все ж, — свій, рідний. Який вже не є, — Дарочка не потребує іншого.
Гуйджасало радісно лащився, махав хвостом, задоволений, що таке бурхливе враження справила його забавка. Недаром він її відняв у теляти, що жувало згубу під осокором тої неділі, недаром заніс у гущавину під кущі. От і здалося!
Але то була його таємниця. Так само не розкаже й черевик, що він зачепився за гілку й нещасливо впав із Ни-кодимового кийка на землю.
Меркурій не мав більше чого робити, як вийняти й четвертого, правого черевика. Та й поклав його поруч із трьома, отак сам до себе лише всміхаючись.
Стало чотири.
2. НА ВЕСІЛЛІ В ОЛЕВСЬКИХ
І.
Меркурій поспішав.
Він не зчувся, як пройшов день у Осташенковому хуторі. Хто ж знав, що ці тихі, та непоказні Осташенки — удома такі милодушні, сміхами й веселощами надихані, як степове повітря сонцем і пахощами польового зілля? І це зовсім не та галаслива, нерозминуща з чаркою веселість, яку досі знав Меркурій. Якась чиста й незакаламучена, як увесь затишний дух їхнього хутора. Ясна, правдива, незлостива.
Меркурій почував себе так, наче він добре-добре відпочив. Скинув із плечей важкий тягар, якого звик носити, і щойно тепер відчув, як той тягар намуляв йому плечі.
Але все ж, він дуже, дуже поспішав. Просто біг. Так біг, що на Троянах, де три дороги різно йдуть, зопалу мало не завернув додому, — коли ж йому треба тепер до Олев-ських.
Це вже батько дадуть йому чосу! Такий-сякий, ледацюго, оббийбоко, гульвісо! Де волочився? Хазяйські діти он пильнують добра, а ти тільки й знаєш — його переводити... І пішло, поїхало...
Ці думки Меркурієві розбив глухий тупіт копит по шляховій пилюці десь позад нього. Два верхівці невзабарі вирівнялися з Меркурієм і він впізнав у них двох молодших Олевшанок.
"Чого це вони гарцюють кіньми, коли в них удома весілля?" — здивовано подумав Меркурій, проводжаючи поглядом вершниць, особливо ту старшу, Маринку — струнку й недосяжну.
А, це певно, старий посилав їх кудись за чимось...
Дві амазонки як з'явилися, так само> швидко промчали й зникли в пурпурових проміннях західнього сонця. Рисаки
Олевських були знамениті, славилися далеко. А ці дівчата мов позливалися із своїми кониками, сиділи струнко, впевнено в сідлах, як і в житті почувалися. Вся сім'я Олевських кохалася в гарних конях і всі дівчата добре їздили верхи. А дівчат там було багато.
Старий Нечипір Олевський був колись наймитом у пана Браніцького, хвости волам крутив. Така сама мужикота, як і ми, грішні. "Так йому Бог дав", — перекривив у думці батька Меркурій, — "що він собі розбагатів коло панських волів". А тепер уже налічував землі не десятинами, як Осташенки, не десятками десятин, як Сарґоли, а сотнями. Мав у власності землі цілих сіл. Ось віддає заміж старшу дочку, Меланю, за попового сина, лікаря Хрисанфа Дем-ницького, й у придане дає Розумнянські землі, п'ятсот десятин.
Нечипір Олевський не цурався старих звичаїв, старих друзяк. Ось зустрінеться на ярмарку в Дрижиполі у четвер із Сарґолою, Полішуком, Барабашем та іншими хазяями з Троянівських хуторів та й залюбки з ними роздушить півока десь під возом на землі. Спочатку про молодече чумакування згадають, про предків чумаків з діда-прадіда, а потім і затягнуть чумацької... Любили, хвалити Бога, чарку, а бесіда сама текла.
Оце й тепер Меркуріїв батько, видко, не на один день засів за весільними столами у Олевського, як загадав йому прийти по коні.
Ну, а вже молоді, ті все заводять удома на панський лад. Компанії з такими, як Меркурій та сини-дочки інших хуторян, не водять, зимою вчаться по школах, літом не роблять у полі, як вони з Христею та Мокриною, — хіба пошле старий котру за наймитами доглянути.
Ось же йде він, хазяйський син, до них не на весілля, а як наймит, — лише коні забрати.