Кость пропустив мимо вух про свого старого. Він ляснув Тараса по раменах.
— А чи ти не думаєш, що той невідомий — такої ж думки, як і я? Він тебе добре знає?
— А якже! — здивовано скричав Тарас. — Хіба в Дри-жиполі можна не знати одне одного? Господи, скільки ми місячних ночей безсонних разом згаяли? Він, сестра його, щебетушка Тася, твоя Олеся, моя Галя, київська Ніна... її ти також знаєш, це нашого дядька, що весь час жив у Києві, Осташенка дочка... Скільки пісень разом переспівали, скільки нафілософувалися!
— Е! — розсердився Кость. — То чого ж ти мовчиш про місячні ночі? Ну, як тут замішані місячні ночі, та ще якась може дівчина... то... То краще не лізь нікуди із своїми признаннями...
Він ще щось хотів сказати, але тільки додав:
— Місячні дрижипільські ночі... Срібна дорога в чудесну далечінь, зелена тиша, мрійність до болю...
А Тараса борола якась гнітюча, жахлива думка. Він судорожно стискав скроні долонями:
— Боже мій! То це якась кругова брехня, вже не моя власна. Не можна допускати молоді куркульського походження до науки, — але обходами, хитрощами, підробленими документами — можна... давати деяким дорогу. В що
вірити? І бути певним, що то — абсолютна істина. Все, все має два обличчя. Одне показне, а друге...
— А ти думаєш, — засміявся Кость, — а ти думаєш, що всі члени КНС навколо нас — не з підробленими документами? Де це їх стільки, незаможників, зразу набралося?
— Але це — вопіюща суперечність...
— Життя мусить складатися з суперечностей, інакше воно застоїться й загниє.
— Яке мені діло? — сердився Тарас. — Нащо я маю нівечити душу, весь час почувати себе злодієм, щодня, щохвилини чекати викриття? Раз куркулям не можна вчитися, то треба нас зробити вантажниками, шахтарями, чорноробами... Нащо я маю стояти жебраком під їдальнею АРА? Якщо я не маю права бути господарем землі, що посідали здавна мої найдавніші предки...
— Це ти з погляду державного, чи партійного виходиш? Чи свого власного? — здивовано запитав Кость.
— З погляду суспільної справедливости. Якщо партія покликана проводити справедливий суспільний лад і має куркулів за найбільших ворогів цієї справедливости, то й я повинен так думати. Я ж не ворог своєму народові і мушу хоч би й собою пожертвувати на гній, аби нарід мій був великий... Якщо моя суспільна порода для держави зло, то я хочу вийти з неї, а як це неможливо, то хочу прийняти свою гірку долю від справедливости народньої...
Тарас так вірив у справедливість партії, що не відрізняв державної справедливости від партійної. Кость сказав на це зовсім глумливо:
— Який ти смішний! "Народ, народ!" Не "народ", а ^пролетарі усіх країн єднайтесь!* Диктатура пролетаріяту — основа основ. А ці твої ^справедливости*, *народ", "аб-солютна істина* — давно вже пішли в архів... Тобі ще треба політичної азбуки навчитися, я бачу... Хазяїн народ, але робітник, батрак, бідняк. Зрозумів?
Тарас розгубився.
— Ні! Як народ, то народ, а як кляса, то кляса...
— Та певно, що кляса! А то — " народ*!
— То може Дмитро — нечесний комуніст, що постачає мене фальшивими документами?
Кость узяв Тараса під руку й повів по доріжці.
— Ех, не понюхав ти ще пороху й диму... Ходімо додому! І я б ото роз'їдав себе оцим інтеліґентським самокопирсан-ням? Вчишся сьогодні, — ну, й чудесно! А хто фальшивий, — ти, чи держава, чи суспільство, чи партія, чи твій Дмитро, — розберемо в міліції...
4. ЩЕДРОТИ ВЕЛИКОГО МІСТА
І.
При всьому цьому "самокопирсанні", не зважаючи на голодуванння, Тарас якнайширше користувався щедротами великого міста.
Він ревно старався ніде нічого не пропустити. Його все обходило: філософія Сковороди — на засіданні філософського товариства. — чергове засідання математичного товариства, виставка археологічної комісії, демонстрація етнографічних музичних матеріялів, — о, Господи... Старий Демницький з довгими козацькими вусами, такий з дитинства знаний! О, Господи, їх дрижипільські лірницькі заспіви й вуличні пісні, та домашні прабабині Лукіїні, — за великі дорогоцінності тут видаються! Сама Академія Наук над ними розпадається й науковими виданнями випускає.
"Анонс! Ювілей сороклітньої діяльности Марії Занько-вецької. Виступає сама ювілянтка..." — рябіють всі вулиці афішами. І Тарас ламає голову, як потрапити йоцу на "анонс". Хочеться йому до сказіу побачити славетну артистку, може вона вже востаннє виступає, а грошей у нього нема.
Часом Тарас розгублювався, — куди йому йти? Чи до товариства імени Леонтовича, де він вступив до хору, чи на лекцію про Дарвіна та його вчення, чи до Академічної бібліотеки на літературну вечірку, де читатиме свою нову новелю Василько?
Василько також був до недавнього часу студентом університету та його оце викинули після тієї скандальної історії.
II.
Почалося з перейменування університету на інститут народньої освіти. Це робилося ніби за бажанням самих студентів.
У найбільшій авдиторії, де слухав лекції основний курс, зібралися всі курси. Біля катедри поставлено довгого стола, накритого червоним сатином. Збиралася говорити Бур-манша й чогось біля неї метушилися Жовті чоботи, Вороб-йов та інші заправила.
Бурманша виступила з короткою інформацією: на бажання пролетарського студентства комісаріят освіти перейменував їхній університет на інститут народньої освіти. Це зумовлено тим, що в університеті тепер потреби нема, а країна потребує фахових учителів:
Цього чоловіка, що попросив зразу після Бурманші слова, Тарас не знав, але вся авдиторія чомусь зустріла його гучними оплесками. Він був стрункий, з тонкими рисами, що еманували потужну інтелектуальну міць, що грали складною гамою емоцій і відливали високою духовістю та сарказмом. Він мав звичку підгортати раз-у-раз своїми довгими пальцями чудову шевелюру з таким одним непокірним пасмом. Був подібний на артиста в своїй вишуканості.
— Я не розумію, — з натиском на кожному слові, з дикцією вправного промовця, нанизуючи слово за словом, почав він. — Я не розумію, чого це в одному з найстаріших міст України, де здавна існував університет і його традиції — чому стало його непотрібно? Коли в якомусь заштатному провінціяльному Орлі університет потрібен, а в нас ні, то в яку глуху діру російської імперії перетворюється...