Так уже склалося, що гурт десь на півдорозі розбився. Попереду всіх ішов Карло Моор із Килиною, вони щось дуже прихопилися одне до одного. Як послухати збоку, — страшенні філософи! Ніцше, ІИопенгауер, Вотт Вітмен, так і сипалися з їх великорозумних уст, їм наче мало було твердого ґрунту марксової філософії, вони забиралися в по-захмари індивідуалістичних диваків-ідеалістів.
На порядній відстані ішла трійка: посередині Не ля, а по боках Побережець із Волинцем. Приятелі кидали багатозначні погляди й натяки на захоплених собою мудрагелів і заставляли Нелю червоніти.
— Я прочитав у одному місці, — не скажу де, — такий афоризм: ч"Любовь начинается с идеала, а кончается под одеялом", — ніби про себе каже Дем'ян Побережець.
— А ти скажи, '— де прочитав? — викриваюче напосі-дався Кузьма Волинець. — Ні, ти не скажеш! Ось побачите, Нелю, він не скаже!
— Добре, я чекаю, що тй скажеіп, — кепкував Дем'ян.
— Я? Слово чести, скажу! У клозеті на стіні. От якою літературою він захоплюється!
— Фе, ви обоє такі циніки, що... — обурилася Неля. — Я з вами й говорити не хочу!
— Так, так, ви з ним не говоріть! — рішучо став на сторону Нелі Дем'ян. — Він страшний цинік. Ви говоріть тільки зі мною!
— Присягаюся бородою Маркса, — він вас дурить! — скричав у розпачі Кузьма. — Він вас не любить! Я вас кохаю! Якщо існує де на світі пекельне кохання, то це в моїх грудях.
— Так, так, він ходяча африканська пристрасть, я сам колись ненароком підглядів.
— Що ти брешеш? Де?
— Аз тою солом'яною вдовичкою...
'— Слухайте, як ви не перестанете, я зараз від вас утікаю! — вже рішучо запротестувала Неля.
— Ні, я серйозно, женіть його! — під'юджував Дем'ян, наче це не до нього стосувалося.
Вони дрочилися, вони навмисне намагалися розпекти Нелю, — такий був їх стиль залицяння. Неля не знала, з кого вони кепкують, знала тільки, що їй до сліз часом доходило від їхніх уїдливих жартів... А чи ж вона просить, щоб вони коло неї вертілися? їй значно цікавіше, про що Карло Моор говорить із Килиною, напевно не про такі дурниці...
— Нелю, я вам зараз скажу комплімент, — шукав нової теми, чи жертви, Дем'ян. — Ви зараз подібні до зайця на межі, — не знаєте, чи вам уже тікати, чи ще не час... У вас і вушка полохливо вгору піднесені...
— А де наша друга закохана пара? — шукав ще жертви Кузьма.
Тамара й Борис ішли позад них, також на відстані, щільно під руку. Вони мали також якісь свої таємниці. А може й не таємниці, що ж тут дивного, що вони йдуть під руку, коли говорять про весняні ночі у селі, про аматорський гурток, де Борис грав перші ролі...
Коли компанія вже близько підійшла до Золотоверхого манастиря, звідкілясь виринув Сміянець.
— О, а ми думали, що він десь зник!
— Він "розв'язує світові проблеми, не руште його! — заступився Кузьма.
Справді, Сміянець переживав якийсь незвичайний сум. Він не хотів ні з ким говорити, усамотнювався, хоч далеко не відходив. Так і тепер. Коли компанія замість іти в браму Золотоверхого манастря, звернула й пішла повз високої, масивної мурованої стіни, щоб, обігнувши її, потрапити на дніпрові узгір'я, міські сади, Сміянець, як несподівано з'явився, так і зник у пітьму.
VI.
Кость і Тарас відстали, не помічали товариства, але також завернули за ними в сади. Вони ненароком розговорилися про Дрижиполе й Кость байдужісінько розпитував про сестер, братів, батьків... Він, відтоді, як утік через паркан з батьківського саду, там уже не був. Похвалив, що Тарас "виліз із того болота", добре, що недовго в селі на вчителюванні отягався...
— Я не вчителював зовсім, — спростував Тарас.
Кость здивувався.
— А як же? Яким же чином ти?..
— Закінчив педагогічну школу й восени махнув сюди, — та й усе...
— Цікаві речі! Просто в університет?
— Н, я хотів до іншого інституту, але зрізався з політ-грамоти, не знав, у якому році був випущений комуністичний маніфест. Не знаю, хто розпорядився моєю долею, але за письмову роботу про Франка мене позаочі передали до університету. Я тільки прочитав своє прізвище в списку прийнятих.
— Чудасія!
— Чиста комедія! Були б не прийняли до того інституту, то й поїхав би вчителювати, а тепер... Ні пава, ні во^ рона...
Костя такий поворот справи дуже зацікавив. Він думав, що Тарас вчиться, як член профспілки учителів, як і багато інших йому подібних. В вищі школи приймали тільки ррбітників і незаможників, червоноармійців та за гроші "непачів". Куркульських дітей зовсім не приймали й нещадно їх "чистили", якщо вони десь пролазили.
— Яким же ти чудом учишся?
— Я... я... член комнезаму... — признавався Тарас.
— Ти? Яким чином? — розреготався Кость.
— Ну, правду ж кажу, не знаю! 1— мало не заплакав Тарас. — Ось уже вдруге хтось присилає мені з Дрижиполя картку члена комнезаму. Проходила оце чистка й стара картка була недійсна, я вже думав, що ця брехня, нарешті, з мене звалиться. І от перед самою чисткою хтось знов пересилає мені через інститут цю кляту картку.
Тарас вийняв з парусинового портфеля жовтогарячу цупку картку, де чепурними літерами було виведено ім'я, по-батькові й прізвище Тарасове.
— Я себе глибоко зневажаю, — схвильовано додав Тарас. — Я — безвольний, ганчірка! Хтось думає, що ущасливлює мене, а я через цю ведмежу послугу зв'язаний, фальшований і не можу поворухнутися, скинути з себе брехню. Я несміливий став, я боюся товариства... Ти уявляєш собі, яка це мука?
— То що простішого? Верни картку й діло з кінцем!
— Кому? Кого маю втопити за його доброту? А сам куди? Назад у Дрижиполе? По що? А вчитися? — засипав обурено запитаннями Тарас.
Кость задумано вдивлявся у задніпрянську далечінь. Становище хлопця було трагікомічне.
— А власне, що ти злочинного робиш? — раптом спитав Кость. — Чи це крадіжка, чи вбивство? Чи підлота супроти особи? Чи може супроти держави? Хіба державі буде гірше, коли ще один юнак здобуде освіту?
Спинився й Тарас. Господи, це ж правда!
— І ти не знаєш, хто тобі присилає документи?
— Я думаю на одного чоловіка. Ти його не знаєш, він у нас з'явився недавно, був спочатку продкомісаром, а тепер — секретар партійного районцвого осередку Дрижипільщи-ни. Він у мого старого націоналізував дім і завів самого до списків нетрудового елементу. Твоєму старому також не; дав права голосу...