Але рожеве, з ніжною дівочою церою обличчя, якийсь наївний вираз дуже молодого лиця вражали своїм контрастом до тої страхопудливої одежі й гриви. Тому він відразу запам'ятовувався всім.
Килина з ним заприязнилася зразу, ще під дверима приймальної комісії.
Перше, ніж потрапити до університету, треба було пройти не одну комісію, бо в тім році місто затопила молодь. В усі інститути напливала сила-силенна бажаючих учитися. Студентів основного курсу було понад тисячу в одному тільки унівзрситеті, а ще скільки то їх було по інших інститутах. Мало було таких, що могли відразу сісти за університетські студії, обрати собі факультет, дехто прийшов до вищої школи з червоної армії.
Більшість із них десь воювала на фронтах, до революції пасла корови, мала незакінчену середню освіту, а то й зовсім того не мала, — але приймали таких за революційні заслуги.
Для всіх них організували так званий основний курс. От під дверима комісії, що приймача до основного курсу, і зустрілася Килина з Серафимом Кармалітою. '
Він мав переляканий вигляд, але героїчно розвеселяв не менш перелякану Килину. Всі вони, коли хто виходив із дверей, обліплювали жертву й розпитували:
— А що вас питали?
Тут відбувалася друга перевірка кожному, бо очманіла жертва не устигала вже отямитися від перехресного вогню запитань у приймальній комісії й покірно відчитувалася ще раз.
— Питали, що робили батьки до революції...
— Питали, чи брав участь у громадянській війні...
— Питали, скільки десятин землі в батька... Інші вискакували щасливі.
— Питали, що таке двохзполовинний Інтернаціонал, — радісно оповідав такий.
І вже гарячково шелестіли в руках сторінки "Основ політграмоти" — всі шукали цього клятого двохзполовин-ного Інтернаціоналу, вияснювали таємне значення якихось ортодоксів, чи аксельродів, чи амстердамів... Все те так вимішалося в голові, що годі було дати з цим раду. А комісія в першу чергу з цього робила висновки — політично грамотний, чи ні.
Килина трусилася з іншого приводу, але жартувала й відповідала на жарти цього смішного хлопчини.
— Хто була ваша прабабуня? — суворо питав довговолосий. — Чи маєте ви зв'язок із нею? А як не маєте, то доведіть...
— Чи ви не є той знаменитий шіллерівський Карло Моор? Мені здається, — ви щойно з лісу! — кепкувала Килина.
— За малим ні, — не дуже відмовлявся хлопчина. — Але мабуть моя лінія йде просто від нього, моє прізвище — Кармаліта.
— Устим?
— Щ, Серафим!
— їй Богу?
— їй Богу! В тринадцять років я й сам виходив уже на Перехрестя й від багатих вибирав, а бідним давав... — легковажно говорив кумедний хлопчина й так серйозно, що Килина ладна була повірити, коли б не дивилася на ці наївні, щиросердечні, дитячі, як у херувима, очі.
— Ні, я жартую! Скажу вам секрет. Я навмисне відпустив волосся, щоб подібним бути до мого улюбленого героя. Мене так, як ви, й товариші мої називають.
Надходила Килинина черга. Вона вже кілька разів питала в тих, що виходили, яка там Натанзон, чи дуже ріже.
Натанзонша, — голова приймальної комісії, член партійного комітету, — могла її відразу впіймати і тоді все пропало. А могла легко впіймати тому, що вони обидві з одного краю. Натанзонша з Гайсина, а Килинина Рогізна під Тайсином за п'ять кілометрів і старий Рувим Натанзон, найбільший на всю Гайсинщину скупник хліба, що вагонами відправляв збіжжя до Москви, не раз заїздив до Кили-ниного батька для якихось порахунків.
Килина вже не наважувалася казати на комісії, що її батько — селянин-бідняк, як у неї написано в автобіографії. А що вона буде казати? Скаже правду — її не приймуть, а так же за всяку ціну хочеться вчитися!
Якби не ота клята Натанзонша, всесильна партійка! Килина її ненавиділа за самовладну, обмежено-зарозумілу пиху на виду. Коли йшла, наче попирала ногою весь. університет. А що вона таке? Гайсинського буржуя дочка, ховалася від наших хлопців по льохах та горищах, а тепер влізла в партію і крутить всім університетом...
— Моргуні — викрикнув її прізвище останній, що вийшов.
Серце Килинине падало десь униз, у безодню, як вона заходила.
III.
— Ваше прізвище Моргун? — запитала Натанзонша, обстрижена "під макітру*, читаючи її автобіографію. — Ви звідки родом?
— З Гайсинщини, — ледве промовила Килина.
— А, землячка! — всміхнулася Натанзонша.
І обертаючись до секретаря партійного комітету, додала російською мовою:
— Рекомендую! Очень способная девушка, беднячка!
І обертаючись до Танцюри, того у жовтих чоботах, додала українською мовою:
— Це наша дівчина! Активна, свідома...
Килина отетеріла. Чи Натанзонша має її за когось іншого? Звідки вона знає про Килинині здібності? І чому вона так палко її, "дочку бідняка*, рекомендує?
А Натанзонша обсипала її компліментами перед комісією і, нарешті, коли приймання на цьому закінчилося, обняла її за плечі й вивела до дверей.
Так перед очима в усіх пройшла з Килиною в обнімку по коридору, розпитувала, хвалила за щось.
Килина ніяк тоді не могла втямити, в чім тут річ. Натанзонша обсипала її ласками, увагою, на другий день дала картку на обіди до студентської їдальні АРА*) і все умовляла, щоб Килина згодилася ввійти членом до студкому основного курсу.
— Але ж я нікого не знаю! — пробувала ухилитися Килина.
— Нічого, ми всй так!
Килина не знала, як спекатися цієї незрозумілої при-хильности. Були в неї причини, крім цієї брехні з "бідняц-твом", не бажати висуватися перед усіма й зоставатися непомітною. А Натанзонша докучала, — чому вона в комсомол не йде, тощо...
Що ти їй на це скажеш? Сказати б так, щоб аж у носі *) АРА — Американська допомоґова організація.
заперчило, але... Килина відмагалася, як могла, трималася все Тамари, жила з нею, ділила з нею свій обід в АРА, не лізла наперед, як хотіла б Натанзонша.
З "Карлом Моором" також дальшої дружби не заводила. Він сидів із тим студентом, що такі чорні страхітливі густі брови має, Тарасом Сарґолою в чорному короткому кожушку. Трохи ближче спізналася хіба, як складали іспити й знов коло дверей нахлявали... Карло Моор держався трохи осторонь, жартував, що їй і так підпишуть всі дисципліни в матрикулі, бо вона — студентське начальство... Висуванка самої Натанзонші...