Тарасові стало неприємно, гидко й соромно за Тамару. Вийшов і почав перебігати очима оголошення, якісь списки, вивішені для ознайомлення профспілчанської братії. А може й Танцюра навернеться...
Все ж, Танцюри бракувало, хотів послухати його зверхньо кепкуючої поради в теперішній ситуації. Читав по дія-гоналі якесь старе оголошення на стіні.
Привернуло увагу якесь, ніби його, прізвище. Якийсь список — і він там, і Тамара там.
Почав читати аж спочатку. "Витяг із протоколу нумер..."
"Пропонується слідуючим товаришам, які не працюють за літературним фахом, звернутися до секретаря в справі відкріплення від місцевкому письменників."
В скорбному списку висіло й його прізвище. І його виганяють. І хто ж? Танцюра на ньому робить кар'єру?
Сковзнув оком на Танцюри підпис, — і не повірив своїм очам. "Голова місцевкому письменників — Семен Гурін".
І гірко, і смішно, — й веселіше!
Бо в цім усім, такім безрадіснім і гіркім, все ж була одна полегкість — не Танцюра вчинив цю гидоту. А від них, Гурі-них, він і не сподівався нічого доброго. Ха! Сьома Гурін — голова письменницького колективу!
Ясно, перед ним замикають усі двері. І якби це вчинив Танцюра, він би пішов і говорив з ним. Ну, так, він нічого з літератури не заробляє, — чи ж він винен? Чому профорганізація не стане на його захист? Споконвіку на те й існує професійна організація, щоб боронити своїх членів...
Але що ти будеш говорити? З ким? З цією надутою жабою, що, не дивлячись тобі ввічі, як до слуги, цідить крізь зуби:
— На підставі статуту спілки поліграфістів, членом секції преси може бути лише той, хто має основним джерелом прибуток з друкованих творів.
Тарас криво всміхнувся. Він ледве ноги волочив, удосконалюючи "теорію склянки чаю". А чи можна взагалі, щось видати з себе, коли голодуєш. Щоб щось створити, мистець мусить жити повнокровно, багато бачити, багато пережити, поки щось схвилює його душу. Розуміється, це пишне переживання — стояти раз у тиждень із пайковою хлібиною межи перекупок, щоб було за що викупити в закритому розподільнику пайок. Ні, не буде з нього — анемічного — мистця.
Не дасть він і того, що їм потрібно.
Тому й женуть його, але він не буде й проситися. Без їх ласки зробиться мистцем, — і хай тоді нарікають на себе. Він їм не належить, вони самі роблять з нього непримиренного ворога.
Новий голова місцевкому зробив чистку. Йому треба членів "по образу своєму й подобію". Танцюра так би не зробив, — холодно, бездушно й жорстоко, — хоч би й наказали йому вигнати Тараса. Який не є, — Танцюра свій.
Гіркі думи з запеклими непримиренними знялися роєм і кружляли в ньому. Ні, не піде до цього різника!
12. НОВА ЗНАТЬ
І.
Цього року, після обтяженого вільгою й буйними врожаями літа, наступила золота осінь.
Золота прозора осінь, з лункими криками дітлахів серед парків і садів з облітаючим листям... Еа! Еа! З каштанами під ногами межи листям, з прозорим повітрям, з квітниками на вулицях, з розквітлими яскраво-червоними канами...
Місто бенкетувало й веселилося. Всі установи давали бенкети своїм співробітникам, як премію за сірий, голодний рік.
У письменників, як і у всіх, бенкет ішов під гаслом: "Жити стало краще, жити стало веселіше", а ще під гаслом: "Єднання братніх літератур, єдиний фронт російських, жидівських і українських письменників, ліквідація всіх напрямків та угруповань". І це єднання, цей єдиний фронт, ця ліквідація втілювалися у життя численними прикладами. От, хоч би взяти найсвіжіший: критика і поета Шуліку, жида з походження, зліквідовано на днях за український націоналізм.
Ці розмови про бенкет кружляли вже давно. Охочих до нього було безліч, дарма, що в спілці панувала розгубленість, пригніченість і страх завтрашнього дня. Кожен Божий день приносив нові жертви серед найрізноманітніших прошарків спілки, — чи то "попутників", чи партійної верхівки, чи вчорашніх висуванців із робселькорів. В розпачливій метушні "критики і самокритики" кожен намагався відмежуватися від "ворогів народу", "ухильників" та "буржуазно-націоналістичних недобитків", а узавтра й такий праведник опинявся в сонмі грішників.
Попереднім етапом репресії перед арештом часто бувало виключення із членів спілки. Правда, тут не було правила, декого, як прикладом, Мамаєвського, забрали просто з крісла секретаря партійного комітету марксо-ленінської катед-ри, інші ж, виключені із спілки, нишком відсиджувалися вдома, катуючись сподіванням арешту, забуті...
Проте, бенкету ніхто не мав наміру пропустити, всякий, хоч крізь сльози, ладен був веселитися.
І раптом останнього дня рознеслася чутка: не всі допущені будуть на бенкет, лише вибрані. Бенкетуватимуть за списком, що склав партійний комітет, а затвердив Борис Микитчук.
Досі було так, що на подібні вечори могла прийти всяка літепатурна кузка. Тепер всякий, хто не потрапив до списку, міг вважати себе кандидатом на репресованого.
Не диво, що в спілці знялася невимовна метушня, полювання й перегони за запрошеннями. Такі, як Смеречинська, Сміянець, Балалаевський, бігали від одного зверхника до ДОУГОГО, вияснювали у секретапіи, ?апобіжливо заглядали ввічі. Чи будуть вони допущені? Вони ж члени, вони ж кандидати спілки!
Звісно, вчорашніх князів і вельмож спілки не було в списку: не був запрошений ні Ре, ні Танцюра. Шуліка з Липо-вецьким та Мамаєвським, що, як метеор, звився над спілкою й моментально шугнув униз, — вже поринули в безвість забуття.
Як вони недавно ще їдко глумилися з репресованих, так тепер Кошель про них писав у своїй статті: "Ще вчора ці мерзенні пики заклятих ворогів народу поблискували межи нас своїми окулярами..."
Левіт, що до останньої хвилини не мав запрошення й уже сидів, як на голках, два рази дзвонив телефоном до Іцека Штейна, — дістав таки його. Аж перед самим початком. А тоді довго роздумував, — іти чи не йти? Поки не мав надії бути, — дуже хотів, а тепер розхотілося й він силоміць навіював собі, що йти таки треба.
Хоч тільки на одну особу дали, так наче в нього нема дружини, але треба йти, — що зробиш? Принаймні, по тому, хто там буде, зорієнтується в ситуації. Бо й він висів на волосині, — його здавна клювали за жидівський націоналізм, виявлений у його ранніх, ще юнацьких поезіях.