Поки Тарас пляжився там у санаторії, справа його виросла в цілу теку. Мов крізь туман, читав Тарас довжелезну газетну сторінку, мов крізь гіркий туман доходило до нього, що ніякого пляґіяту з боку товариша Микитчука нема, що товариш Микитчук ще п'ять років тому читав деякі уривки з цієї п'єси на студентських зборах, що деякі персонажі виведено і в його творові "Зелена гадюка", ще до появи громадянина Сарґоли в літературі.
Безпідставність заяви гр. Сарґоли доводиться ще й тим, що він нічим не може підперти, ні ствердити своєї претенсії...
Тарас не міг читати далі. Він засунув газету в кишеню і йшов вулицею, не бачивши нікого поперед себе. Він аж тепер мав у руках відповідь на всі свої вчорашні муки нерозуміння. Він у( ясному світлі побачив сьогодні всі погляди, натяки, зустрічі, — все, все зрозумів.
З якою зловтішною радістю накинулися на нього Пустовійт і Росинський, а він, нічого не підозрюючи, все їм наївно розповів із початку до кінця. Хто вони? Друзі чи вороги?
Випитували його, щоб потім знов дзвонити, що він — наклепник?
Як же воно все обертається? Поки йому боліла ця крадіж, поки він міг ще документально довести правду, — справу замазали, поклали під сукно. Тепер йому так байдуже за ту п'єсу, тепер він збирає сили на великий твір, — і тепер саме він змушений або ствердити своїм мовчанням усе, що в газеті надруковане, або всіляко опротестувати брехню і обстоювати своє авторство. Так, твору, якого він не цінить.
Ті теж добрі гуси! Це вже певно і комфракції відомі всі його вчорашні слова. Але його вони не попередили, — тільки випитували.
А може вони думали, що він усе знає?
Тарас знову витяг із кишені газету і уважно вчитувався в редакційну статтю. "Злостиві позалаштункові розмови набрали виразних ознак організованої кампанії проти автора "Комуни в степу", комсомольця, кандидата партії, члена Між-народнього бюра пролетарських письменників"...
— Ого! — мимоволі вигукнув Тарас. — Он куди він уже сягнув.
Чи помиляється? Вони зловтішалися вчора. З кого? З нього чи з Микитчука? Такі друзі Борисові? А здається йому, раділи, що чули потвердження "наклепу". Він же може відрізнити симпатію від вовчого погляду!
Тарас відчував, що чогось не знає, в цім ланцюгу подій не добачає якоїсь ланки, і тому вся оця чехарда довкола нього була йому незрозуміла.
Він помилявся. Не одної якоїсь ланки він не бачив і тому губився в здогадах. Він сам був лише одною ланкою у великому ланцюгу подій, ситуацій. Невидимому режисерові треба було поставити інтермедію з Тарасом, щоб далі проводити свою виставу.
Тарас і інші були лише статистами, ба навіть сам Борис Микитчук, що ніжився вже в проміннях довгожданої слави.
Не знав Тарас, що в усіх газетах готуються погромницькі статті на його кілька видрукованих оповідань. Повикопували геть зовсім давнє, змішували з піском і болотом, в кожнім слові вбачали куркульську єресь. Не лише наклепник — він став ще й куркульським письменником.
Досі ніхто й словом критики не обізвався про його писання. Тепер він мав критики вище горла. Про нього говорили в усіх групах літературного й кололітературного світу.
І Тарас здобувся, нарешті, слави.
VI.
Не знав Тарас багато чого. Якби він міг учора бути уважнішим, то відразу помітив би, що вже ті кулуарні ро?мсви не крутяться навколо вчорашнього світила. Світило померкло.
Вже не точили зуби заздрісні на вельможність Ре, на його багатство, простацькість тощо, тощо. Він став звичайним смертним, ніби членом спілки, а може й кандидатом до... Щодня надходили запаморочливі вістки про нові арешти. Кожен тремтів. Як уже дійшло до того, що самого Чумаченка одного дня не стало, то що вже тут казати? Що вже тут казати про Танцюру?
Танцюра сидів десь, бідний, у куточку і тремтів. Його не тільки скинули з голови місцевкому письменників, а й викинули із спілки. В кулуарах говорили, — за те, що він збирався робити похорон Кузьмі Волинцеві. Чекав він того часу й години, коли за ним прийдуть.
А Тарас цього нічого не знав.
Падіння Ре, падіння Танцюри, завал тронів, як це не дивно, — заторкнули й Тарасову долю.
Вже, здається, й так нічого йому було тратити. До спілки його не прийняли. Видавництво зірвало договір на повість. Журнали вертали все, що він приносив. Літфонд, що поливав золотим дощиком дотацій, творчих відряджень і ще, і ще, молоді таланти, — не обслуговував не членів спілки. З такими ніде не говорили. Що ж може бути ще гірше?
До спілки він, після такої порції критики, майже не заходив. Волів краще в самого Левіта розпитати про новини. До біса тяжко було заходити туди, не бачити жодного зичливого обличчя. Боялися тепер з ним говорити зичливі, а бачити саму пиху, написану на тих нахабних личинах новоспечених критиків з "Літературної газети"... Волів краще не бачити!
Але мусів раз піти, бо одержав повістку. Чогось місцевком кличе.
Біля столу сидів короткий і товстий Сьома Гурін, теж одне новоявлене імено в радянській літературі. Він приплив до спілки в один із чергових уловів, наступний після призову ударників до літератури. Він був робкор, себто, дописувач якоїсь заводської великотиражки, а не так дописувач, бо не був робітником заводу, як надісланий від обкому комсомолу представник до заводської газети на зміцнення партійної лінії.
Спілка письменників мала віднедавна шефство над цими заводськими великотиражками, спільно з заводськими редакціями робили літературні вечори й виступи на заводах, збирали матеріял для колективної монографії "Історія заводів". Як відбулося таїнство перетворення робкора на письменника, — невідомо, — великотиражка виходила російською мовою, а Сьома Гурін списував туди в скороченому вигляді статті з великих газет.
Сьома Гурін сидів за столом, а перед ним стояла Тамара й гнівливо рубала рукою.
— Я краще пишу за Тарана, а ви мені колись дали пів кілограма оселедців, а йому кіло. В мене і стиль кращий, і мова краща. Йому далеко до моєї. мови... Чому мене рівняють до Смеречинської?.. Я ж маю доробок, в мене он скільки нарисів видруковано... Я ж живу з літературних заробітків... Я піду до самого Микитчука... — безперервно лементіла вона. Збиралася подати якусь заяву про щось... Звідкілясь її виключили...