Він помовчав, даючи решту на роздум секретареві. І секретар роздумував.
— Ні! — рішучо сказав він. — Як ми хочемо створити Микитчука, то треба раз назавжди обрубати всякі інсинуації довкола цього імени й піднести його авторитет. В наших руках є всі можливості.
— Так, але як змусити Сарґолу розворушити цю справу наново?
— Нема такого становища, з якого більшовик не вийшов би, — сказав секретар, вважаючи, що решта — дрібниці й не варт тратити більше дорогого часу. — До побачення! Я тебе викличу!
Ну так, але ж весь сук тепер у тому, що Фіма колись, здається, легковажно знищив Тарасову заяву. Перерив усі архіви, бігав до старих шаф — нема.
І досадно, що самого Сарголи нема в місті, це може потривати якийсь місяць-два, а не сьогодні-узавтра Фіму знову викличуть.
Не диво, що він зрадів, побачивши .межи головами щось подібне до Тараса. І зараз сердився, — чого те вайло нічого не добивається? Інший на Тарасовому місці в усі двері постукав би, усі пороги пооббивав би. Де силою, де нахабством, де хитрістю, а де низьким поклоном, — а добивався б свого.
А він навіть не поцікавиться, де ділася його заява.
Він і не поцікавиться. Слово чести! А якщо Фіма напише сам і іпідпише, то хіба він заперечить, що таку заяву писав? Слово чести!
Другого дня з високо піднесеною головою Юхим Загайгора йшов на доповідь до секретаря обкому, не чекаючи виклику.
IV.
Всі вони даремно хвилювалися, даремно так добивалися до спілки. Спілка на те й створена була, щоб усіх зігнати в один коєць, а тоді з нього потроху тягнути, очищати його ряди. Чи в передбаченні цього моменту спустошення хтось потурбувався ще років зо два тому оголосити "призов ударників до літератури"?
Але з цієї веремії нічого щось не вийшло. Ще недавно з цими ударниками кокетували, няньчилися, загравали, влаштовували їм вечори, відрядження, виступи... Але вже тепер і спогад про цю комедію випарився з пам'яти.
Нагадують про ту знаменну епоху лише кілька "русскіх пісатєлєй". Один із таких "русскіх пісатєлєй", Льова Смуль-сонов, подібний на шідручного з містечкової перукарні, посів місце секретаря редакції "Літературної газети", де редактором був Степан Ре. Другий, подібний на різника, критик і поет, Яков Мірскій, увійшов до президії спілки й посів там чільне місце. Та ще був Сьома Ґурін... Решта відсіялися, виявилися ухильниками та непевним елементом, що хотіли таким підступним способом пролізти в літературу.
Раптом у літератури стало дуже багато няньок, нею піклувалися, як ніхто ніколи. Мудрий садівник відрубував від неї гілку за гілкою, підрівнював, підрізував — усе хотів з неї зробити якесь слухняне плодове дерево, де на замовлення, — як в уяві міської дитини на деревах тістечка ростуть, — росли б романи, повісті й новелі із хвалою соціялістичному будівництву, з позитивними героями й клясовою боротьбою.
На добротній українській щепі прирощували якісь дивовижні гілки так, що скоро самі почали чудуватися. Що це за українська література? Бабей, Тріцкер, Загайгора, Оксанич.
V.
Після сплячки, що так нефортунно оживлялася ювілеєм старого Васильченка, наступило відкриття нового сезону. Сезон розпочався знаменною подією.
"Нарешті, ми маємо справжню партійну драматургію! — били в дзвони й літаври газети. — Незабаром на столичній сцені з'явиться нова, випробувана в робітничих театрах, п'єса молодого, талановитого драматурга, комсомольця Бориса Микитчука, яка яскраво, надзвичайно соковито й правдиво, подає нові процеси на селі."
Це було саме те, що треба. Вже кілька років на всі лади кричала критика, що література відстає від життя, що не пишуть на колгоспні теми. В той час, коли там відбуваються гігантські зрушення, корінна перебудова, знищується різниця між містом і селом, — письменники понабирали в рот води й або пишуть про заводи, або тікають в історичні теми.
На колгоспні теми написала була кілька нарисів ота сама одіозна Наталя Яворина, але це було зовсім не те, чого вимагали партія й уряд від радянського письменника. Нариси наївно відбивали життя в колгоспах, не так, як шоказували плякати, а так, як письменниця бачила на власні очі, і тому в часи жорстокої клясової боротьби й шаленого опору кля-сового ворога вони були шкідливі. Шелесту своєю правдивістю наробили багато, але й клопоту також завдали немало.
Яворину, що так несподівано просочилася крізь густе сито редакцій і цензур, звеличали контрреволюціонеркою, рупором дрібної буржуазії, — бо вона не зуміла зрозуміти величі соціяльних процесів на селі, побачити дійсности в перспективі і вихопила моменти необ'єктивно та нехарактерні для нашої героїчної доби.
Добре організована преса швидко впоралася з горопашною письменницею й щось дуже скоро Наталя Яворина зникла з літературного обрію із своїм "повзучим емпіризмом"
Крім цих незвичних і свіжих нарисів, з'явилися надзвичайно нудні ідеологічно витримані романи "Трактор", "Зелена фабрика". Хоч і захвалені були, — ніхто їх не хотів читати.
На цьому сірому тлі нова п'єса виросла до розмірів громової сенсації. Критики кинулися обсмоктувати смачну кістку з "восторгом і захопленням", — висловлюючись ходовим перлом газетного стилю.
А час і дехто готували ще й не таке диво.
Через радіо, в усіх газетах одночасно, в столичній пресі, з'явилося повідомлення, що п'єса драматурга-комсомольця, Бориса Микитчука, одержала на всесоюзному конкурсі у Москві другу .премію, що п'єсу прийнято до постави у московському художньому театрі.
Борис відразу виріс ще на дві голови. Минув безповоротно той час, як він підхлібним симпатягою підкрадався до запашних папірос Липовецького, — він уже сам тепер гоноровита знаменитість. Віперше помітили це лише його власні приятелі, які до нього ставилися завжди з поблажливим сподіванням, — Пустовійт, Росинський, Кошель. Може хлопець випишеться, не чіпайте його! йому й так не щастить, за що не візьметься. Спробував себе в прозі, — не бере. Вдарився у вождизм, — (присадили. Критична його діяльність давно вже дістала назву "голобельної". Коли навіть і з'являлася десь його стаття чи рецензія, її "вже й читати ніхто не хотів. А, це Борис Микитчук! Кого ж це він розносить? І, проглянувши по діягоналі нікчемну писанину, тим задовольнялися. Від нього вже й тут нічого не ждали.