Хіба це не сміх? Замість того, щоб використати свій ювілей, як би зробила це ділова людина, скласти вигідні договори з видавництвами, дістати блискучі гонорари і таке інше,
— цей старий пень думає когось здивувати своєю скромністю.
Ну, і чорт з ним! Факт той, що ювілеї взагалі — вигідна річ, побільше б їх було, можна добре "подработать".
І взагалі Юхим Загайгора не скаржиться, відколи він у літературі крутиться. Про письменників у Радянському Союзі дбають, як ніде. Побільше б тільки своїх, надійних, перевірених хлопців.
Він із висоти підвищення споглядає залю. Серед моря голів він зненацька помічає чиїсь густі чорні брови. Але ні, це не Тарас Сарґола, той тепер десь у санаторії.
От, іще ґой! Нащось полів із признаннями, що батька розкуркулили, до того святого та божого Сміянця! Сміянець того ж дня прибіг із цією новиною до партійного комітету. Ейсих! Скількох із них, особливо пролетарських, порозкуркулювали, та й то вони мовчать і хоч би їм хни! А мешіґене Тарас... Не буде з нього нічого за такою дурною головою. Тепер йому не світить. І сам винен. Замість того, щоб продиратися, виривати з рук, він благородно чекає, поки йому на золотій таці піднесуть славу... А тепер Борис показує йому носа.
ІП.
Хоч який далекоглядний, Юхим Загайгора зморозив одну страшенну дурницю. Він собі не може цього простити.
Ах, яка надзвичайна комбінація зародилась у його голові! Цимес! Антик з мармелядом! І все пішло б, як по маслу, коли б... Коли б він сам не знищив тієї заяви про пляґіят.
Геніяльні пляни родяться блискавично, так блискавично зродився Фімин плян... Тарас Сарґола, Борис Микитчук. Вчорашній виклик до обкому партії.
Питався секретар, чи вже підібрала спілка письменників кандидата до майбутніх виборі© у Верховну раду УССР.
— Ійбогу, треба здуріти від такого запитання... — почав був Загайгора жартівливо.
Але секретар обкому не був цим разом чутливий до жартів. Він бурчливо морщився і постукував пальцями по поруч-чях свого крісла.
— Я тебе питаю... Кого? Кого можна знайти там, у тім націоналістичнім кублі? Як тільки трохи талановитий, то так і визирають ріжки клясового ворога. Вже там прочистили атмосферу, але мало...
— А от, якби Степана Ре, — непевно почав Загайгора.
— Не кажи мені... Не кажи! — постукав роздратовано секретар олівцем по настільному склу. — Ми ще до нього теж доберемося, ми ще побачимо, як то він буде на два фронти крутити хвостом. Чи тобі відомо, що він прикривав і прикриває ворожі нам елементи у середині спілки?
— Хто? Ре? — витріщив очі Загайгора. — Та його б із'їли всі націоналісти, всі вони так і чекають, щоб він посковзнувся, всі так йому заздрять, так його ненавидять! Відкрито вельможею називають.
— От бачиш, яка то замаскована бестія. А чи ти знаєш, що всі оті репресовані гади, — Васильки, Побережці, Волинці та інша контрреволюційна сволота, — мали собі Танцюру, а Танцюра обробляв у їх дусі Ре? Хто винен, що в спілці так розперезалося націоналістичне охвістя? Що в самій президії був шпіонаж? Що закордоном знають усі найно* віші новини того ж дня, швидше, ніж ми з тобою, і так, як ми з тобою ще не знаємо.
Юхим Загайгора отетерів. Він нічого подібного не сподівався.
Справа з кандидатом до Верховної ради, виявилося, не така то проста. Не виставиш же ти якогось Сидора, чи Петра, тут мусить бути майстер, знаний широкому загалові, людина заслужена. Тут мусить бути людина бездоганного соціяльно-го походження, комуніст, одним словом, людина наша і... — секретар розвів розпачливо руками, — українець.
Справді, це було неможливо. З усіх тих, що лишилися, хіба один Ре відповідав вимозі, решта ж були без імени або недобиті буржуазні націоналісти, попутники, у всіх було не без гріха, в кожного у сім'ї були розкуркулені, — як не батьки, то брати та сестри. А це ж кандидатура на депутата від цілої виборчої округи, тут має бути своя людина.
— Еврика! Я знайшов! — скричав раптом Загайгора, сам собі здивувавшись, як це він про свого й забув. — Є в нас кандидат партії, старий комсомолець, українець, драматург, з чудовим соціяльним 'походженням.
Секретар оживився.
— А хто?
— Борис Микитчук.
— Оцей... — презирливо скривив уста секретар. — Я ж просив людину з іменем, 'популярну. А ти мені, як і Ре, знов підсуваєш якогось Микитчука.
— То що? Ім'я можна зробити! — випалив сміливо Ю-хим Загайгора. — Зате ж стовідсотковий наш. Ніколи не як-шався з тими петлюрівцями. Кришталево витриманий комсомолець, ніколи не відхилявся ©ід генеральної лінії партії, його сценарій...
У Фіми вже тоді інтуїтивно щось зароджувалося в голові.
— Ага! — мугикнув секретар. — А що то за історія була з його п'єсою?
— З п'єсою? —поспішився Фіма, зразу ж віднайшовши красномовність. Так, наче він продавав недоброякісний крам і покупець знайшов ваду. — П'єса та мала дуже добру оцінку критики.
— А то говорили про якийсь пляґіят?.. Хтось у когось украв? — ліниво допитувався секретар.
— О, то брехня!
— Я вважаю, що було б незручно вибирати в депутати людину, про яку ходять різні 'плітки, повзе якась брехня, — мотнув головою секретар, відмовляючись і від цієї кандидатури.
— Еврика! — саме тут блиснула у Фіми геніяльна думка. — Все зійде якнайкраще, повірте мені. Я маю цю заяву Тараса Сарголи...
—Як, як?
— Одного початківця, Сарголи... ніби то він надіслав п'єсу Микитчукові, а потім побачив її на сцені під Микитчуко-вим іменем.
— Гм-гм... Невесела історія...
— Ейсих!
— Гм-гм... Нам, зрештою, байдуже, Микитчук чи Сарґо-ла, Іванов чи Петров. Нам важливе, щоб було вже створене якесь ім'я... Нам ім'я потрібне!
— О-то-то-то... — зрадів і здивувався Загайгора, як то швидко вони порозуміються. — Раз уже Микитчук почав виступати, як драматург...
— А до речі, — перебив секретар. — Хто то цей Сарґола? його соцпоходження?
— Батько розкуркулений. Недавно зняли з друку його повість, що мала вийти окремою книжкою...
— А-а-а! — полегшено сказав секретар.
— Одно тільки... — завагався Загайгора. — Він то колись заяву згарячу дав, плітку пустив, вона пішла поміж люди, — а сам не добивається, щоб справу довели до кінця. Ви ж розумієте... Якщо це було досі добре, то тепер...