Кузьма лежав тихо, звісивши бліду, тонку руку із ліжка. Ця аристократична рука була мов не його, контрастувала з тим вилицюватим, плебейським обличчям і широким, качиним носом. Після недавнього пароксизму веселощів тихі слова його звучали якось приголомшливо пророче.
— Пропали ми, хлопці, як руді миші! Всіх нас порозганяють, подавлять. Тим катам зручніше мати українського поета Ізю Бабея, ніж Кузьму Волинця. Пропадає Україна від яничарської руки. Але ось побачите: пропадемо ми, а потім і вони...
— З цією спілкою буде так... — почав був Дем'ян, але Тарас перебив:
— З якою спілкою?
Чого вони говорять так, наче він увесь час тут був?
— Ти звідки, з місяця впав? Не знаєш, що цека поста* новило зліквідувати всі літературні угруповання, а замість них зганяє всіх у одну кошару, — спілку радянських письменників... Щоб там один за другим шпигував. Нас, "диких", і на поріг туди не пустять, щоб їм не псували фасаду. Фасад прикрашуватимуть плохенькі сонячні клярнетисти. "Україн-скіе пісатєлі", ізі та фіми, будуть жерти м'ясо, а їх підручні кров вилизуватимуть... Чи ви коли бачили, як колють кабана? Там неподалік стоять собаки й ждуть, коли хазяї заберуть м'ясо й можна буде вилизувати кров...
Ні, Тарас не впізнавав своїх колишніх кубучівських друзів! Чи вони ще з ночі не протверезилися, що верзуть якусь жахливу нісенітницю? Якісь "дикі", якісь "яничари", якась кошара-спілка... А де просто українські, всім відомі й улюблені письменники?
— Е, однаково пропадати! Нумо, Тарасе, вип'ємо за твій приїзд! — по-дитячому сміючись, перевернув на інше Кузьма.
Як Тарас не відмовлявся, нічого не помогло. Кузьма умовляв, канючив, сердився. Тарас мусів ще й купити півлітра Р найближчому соробкопі.
III.
В глибокій задумі ішов Тарас, загублений серед тисячної юрби, блискучою, прибраною багатими вітринами вулицею. Калейдоскоп від кожного струсу чиєїсь велетенської руки, міняв свій взір. В цю хвилину являлася йому розкіш міста, сліпили очі чудесні сувої шовків і вовни, вистави капелюхів, краваток, черевиків та іншої ґалянтерії, різноманітні заклики — театральні афіші... Якийсь акробат з цирку, якийсь Ду-ров, нагадували про себе на кожному кроці. Довгі розклади лекцій марксо-ленінського університету на цілу декаду з заманливими назвами спокушали забути й цирк, і театр, а піти в круглу залю міського лекторія.
Тарас думав про свої ранкові зустрічі, про вражіння від Волинця й Побережця. Вони ж, власне, так нічого до пуття і не розказали. Але Тарас із цих глумів, з'їдливо-саркастич-них реплік, з переходів від хоровито-дразливого злісного сміху до душевного суму, крику душі, до розпачу, — сприйняв цілу гаму дійсносте.
Тут справа не тільки в тому, що хлопці занепали, розпилися, спантеличилися в місті, а може й бавляться в "єсенін-щиму".., Кузьма навіть зачіску носить під Єсеніна. Ні, справа не в цьому.
А може тут ображене самолюбство? Може хорому все в чорних барвах ввижається. Щось Кузьма нарікав, що книжку Йому не хотять випустити, щось про якогось Ізю Бабея... От геній і впав у амбіцію. Ясно, ті, хто не хочуть випустити, — затискають талановитих письменників, нищать українську літературу, гублять Україну тощо, тощо.
Ні, не в цьому річ, хоч може й це має місце.
Чому таке провалля між колишніми ентузіястами пролетарської ідеології й теперішніми песимістами та контрреволюціонерами? Таку воно має назву, все те, що вони говорили. Від тих розмов Тарасові якось не по собі на душі, — все ж, треба бути трохи сучаснішими, а не говорити мовою старого Нечіпая, мракобіса якогось. Все ж, їх усіх вивчила радянська влада... Все ж, ніколи українське культурне життя не буяло так, як розцвіло за ці роки в літературі й мистецтві. Не було ніколи стільки талантів, як зараз. А як далеко пішов розвиток мови! Ну, що за біда, як критикують одні одних, як групуються до свого смаку? Це ж примушує переростати самого себе, удосконалюватися. Це ж і є проречис-та ознака живого, забирущого життя, а як його нема, то й мертвечина.
Зі слів колишніх друзів виходить, що мертвечина. І Тарас не хоче цьому вірити.
Ні, здається, йому з ними не по дорозі. Він знає, що є багато йолопів і вульгаризаторів, але ідейний шлях України для нього ясний. І він також хоче будувати нову Україну, але не шипіти по закутках.
Треба йому побачитися ще з хлопцями. Десь є Фіма, чи то пак, Юхим Загайгора... Цікаво, чим дише тепер Борис, — принаймні, він знав досі двох Борисів. Може ще й третій Борис вразить його чимось, як вразили рано ці?
Ці думки Тарасові перебило щось. Він аж наштовхнувся носом на якогось сліпучо-елеґантного, у вишиваній українській сорочці кучерявого молодого чоловіка. Той вийшов з брами великого будинку і заглиблений, з невидющим поглядом, неуважно зиркнув на Тараса.
Але раптом погляд його опромінився, ожив симпатією, неприхованою радістю.
— От, чорт візьми, невже Тарас? А я оце чомусь ішов зі сходів і про тебе думав. Звідкіля, як, що?
Тарас вдивився. Невже цей елегантний, сяючий здоров'ям, молодістю юнак... Фіма?..
Вже стверджено й доведено, що ніякої иадприродньої сили нема, все підлягає законам зміни матерії. Є тільки випадок, та й той випадок лише слухняний раб цілої низки закономірностей.
Чому ж вони обоє подумали в одну й ту саму мить один про одного?
Тарасові пощастило. Ось і Фіму зразу знайшов. Але йому довелося зробити над собою зусилля, щоб переключитися на темп живого й швидкого темпераменту приятеля дитячих літ.^ Двома-трьома імпресіоністичними мазками треба було ввійти в контакт із цією жвавою натурою, що не терпіла повільносте, що на льоту хватала чужі мислі і в льоті робила круті повороти своїх думок.
Так Тарас і зробив. Деталі потім, — два-три слова і він уже ввів приятеля в центр своїх інтересів.
Ішли вони вулицею, Тарас мимоволі змінив і темп своєї ходи. Фіма поспішав, весело помахуючи своїм новеньким жовтим портфелем, раз-у-раз киваючи кучерявою головою на знак привітання з зустрічними, дотепно й дженджуристо вставляв свої запитання та слівця. За кілька хвилин він уже вдовольнив свою цікавість і запросив Тараса заходити.
Фіма весь час грав портфелем. Зрештою, він узяв його за один кінчик і, безтурботно вимахуючи ним, запитав Тараса, чи подібний він на державного діяча.