Винесли туди ж, у сад, скриню, почали виносити начиння.
Мар'яна ще й досі не промовила й слова. Німа сиділа на землі, коло тину й дивилася, як розв'язують клунки й розвішують її, ще дівоцькі, вишивані сорочки, спідниці, рушники та інший скарб на вишневому галуззі. Не помічала, що кожух її майже не вкриває, хоч Харитя наче й вгорнула її.
Харитя бігала поміж розвішаним і розкладеним добром, кидала очима на всі боки, — боялася, щоб не здогадалися, де вона сховала квітчасту, тернову, ще бабину хустку. Час від часу вона прибігала до матері, щось поправляла на ній і знову кудись бігла. Не могла всидіти на місці.
Вже все начиння стояло надворі, вже починали розтягати стіни. Тоді Мар'яну й Харитю одігнали далі, Мар'яна сіла знов, вже йо той бік тину, — така чогось слабість пішла в ноги. Дивилася й, мабуть, нічого не розуміла. Чого це підходять люди з села, їх таки сусіди, — й питають?
— Ця спідниця скільки коштує?
Чоломбитько казав якусь дрібну ціну. Вже хотіла брати спідницю жінка, як друга набавляла карбованця й забирала собі.
Так одну річ за другою продавали, а Чоломбитько тільки покрикував:
— Кто больше? Кто больше?
А хати вже не було. Стояла лише піч із ще невипеченим, забутим хлібом.
V.
Якби можна було завернути хвилину! Ту хвилину, коли зважував: так, чи ні. Якби владна була людина, чи бодай людство, чи хоч самі боги, над часом!
І в безсилості своїй перед менущою хвилиною людина знеможено стискає скроні руками.
Так стискає Серафим Кармаліта свої скроні, виходячи — від Валер'яна Климовича, непомітного статистика райвиконкому.
Якби Серафим у ту хвилину, назавжди зниклу, сказав: ні! Він би тепер вже може не існував би, може був би десь у Казахстанських шахтах, чи сибірській тайзі, — але не в засланні духовому, не в смерті моральній. Та хвилина була ембріоном всіх життьових можливостей, з неї могло б народитися зовсім інше теперішнє, ніж те, що є.
Вже кілька років носить на душі Серафим Кармаліта оцей важкий тягар таємне співробітництво в ГПУ. Він зобов'язаний щотижня доповідати начальству про всі свої зустрічі й розмови. Начальство не обмежується усними звітами й вимагає про все писаної документації.
Коли б спитати Кармаліту, — чому він пішов на цю роботу? Чи щоб урятувати себе від арешту й заслання, чи з ідейних переконань, що революція потребує не тільки парадних героїв, а й сажотрусів та "золотарів", чи з любови до ризикованих та гострих ситуацій, з авантурницьких нахилів — він би не сказав точно.
Одно тільки вірно: любив усе життя гратися з небезпекою, відчував якийсь п'янкий холодок від серця до п'ят, коли доводилося йти на риск.
Кармаліта недарма називав себе не раз "скороченим виданням історії України в швидкісних темпах". Це була до-стоменна правда, що в п'ятнадцять років він уже виходив із обрізом на широкий шлях, уявляючи себе не то Карлом Моором, не то Кармелюком. В такий спосіб намагався він тоді поновити потоптану справедливість на землі, на Україні.
Так само щиро всім серцем кинувся він у крутіж петлюрівської епопеї, серце його палив жар боротьби за Україну. То був шлях до відновлення дорогої йому справедливости, в яку залюблений був він ще змалку.
Коли відступала петлюрівська армія з України, його звалив тиф. Трапилося це з ним на Дрижипільщині, в селі Марійці. Одна проста сільська жінка виходила його, як рідного сина, й він, оклигавши, знову пішов у широкий світ.
І тоді він не здався, ідей своїх національних не розгубив, з натурою не розстався. Він, будучи з природи красномовним, бо мав-багато чого сказати, і цим може гадаючи притамувати той жар, що палив його душу, став попом. Це було в ті часи, коли другі священники скидали з себе рясу, коли писали в газеті про те, що релігія — опіюм для народу, коли народ будився та не знав, які шляхи сліпі, а які ведуть у майбутнє. Саме тоді Кармаліта набрався дерзання й став автокефальним священником.
Правда, не довго був він ним. Йому було ще тільки двадцять років, він був не хто, як неук, невіглас. Він дуже скоро побачив, що наслідки його вчинку не викупляють жертви героїзму. Не мав він і поля для розмаху, і треба було йому ще вчитися.
І він із викликом, навіть не постригши своїх локонів, але змінивши рясу на облатаного, смішного кожушка, пішов учитися до університету із довідкою, що він — син горлів-ського шахтаря, походженням із сёла такого-то. Довідку йому видало рідне село, бо це не суперечило дійсності. Батько його загинув у шахті, як він ще був малим, а він виріс у материних родичів.
І от там, у вузі, сталася з Серафимом Кармалітою дивна метаморфоза. Ті ідеї, які жили в ньому, яких він доходив самотужки, ідеї великого й справедливого гуманізму, не для верхівки, а для широких народніх мас, виявляється, вже давно й краще' за нього розроблені у книгах великих мислителів та революціонерів. Перша книга з політмінімуму і взагалі перша книга з політичної освіти "Історичний ма-теріялізм" Бухаріна, тоді широко розповсюджена по вузах, поставила догори ногами всі його попередні думи й переконання.
Кармаліта мав темперамент політичного діяча, але він плив самотужки, не мав над собою доброго впливу. Жодна філософія й теорія не торкалася ще його незайманого розуму. Він досі боровся за Україну, як підказувало йому серце.
І от діялектичний матеріялізм із залізною логікою доводить, що всі оці місцеві течії, оці національні рухи суть рушійною й революційною силою в умовах капіталізму та імперіялізму, але стають контрреволюцією, гальмом, архаїзмом, реакцією в тілі першої в світі соціялістичної держави робітників і селян.
І гарячий Серафим Кармаліта бухнув заяву до комсомолу. Його прийняли.
Не хотів довгий час згоджуватися Кармаліта тільки з одним: що прагнення незалежного національного шляху України є прагненням української буржуазії, — капіталістів, поміщиків і куркулів. Ніяк не хотів він почувати себе, — українського бідняка й робітника, — сліпим знаряддям У руках отієї спритної, ненажерної буржуазії. Він пішов до Петлюри боротися за те, щоб український хліб, цукор, вугілля й залізо йшли на потреби України а не на процвітання
Москви, на будівництво заводів, електровень, палаців, бібліотек та університетів тут, удома, а не в Росії.