"Добре!" — тихо сказати мама. А в мене сльози: кап-кап-кап!
Списали, що було в хаті, — "до цього вже не маєте права!"
Вийшли вони, а в хаті стало, мов у труні. Де там той крик, де там той плач? ..
Катерина все це розказувала похапцем, бо поспішала. Хоч хліба треба спекти їм на дорогу, бо не то що десять пудів, а навіть нашкребти на одне печиво не було в старих чого.
Спекла тоді Мар'яна хліб та й пішла вдосвіта з Харитею до Дрижиполя. Тата й мами вже не застала вдома, хата була забита, — двері й вікна навхрест перекреслені двома дошками. Вони вже десь, бідолашні, сиділи в лазні.
Побігли до лазні, — а там людей! Кожне хоче своїх випровадити .— та до них ані приступу. Міліція не пускає. Можна тільки здалеку дивитися, наче на тяжких злочинців.
Виводили із лазні під конвоєм, впізнавала Мар'яна багатьох хазяїв із Дрижиполя і з других сіл. З хуторів — дядину Меланку із дитиною, а дядька Микити не було, бо він десь давно утік, не знати куди.
А своїх не видко.
— Ой, мамо, он бабуня сідають в сани! — побачила перша Харитя. — І дідуньо, й Ганя.. .
— Де? Де?
— Он-он-но! Туди дивіться! — гарячилася Харитя, смикаючи Мар'яну за рукав.
— Бачу, бачу! О, й Микола й Василь із ними! О! Та й дядько Андрій тут!
Кожне впізнавало своїх, як виводили та садили в сани. Як посадовили всіх, без кінця їхала валка сошею. Із Дрижиполя, із сусідніх сіл і хуторів... Але вони всі, Христині дочки, — Мар'яна, Катерина, Настя, Олександра, Василина, — бачать тільки своїх. Біжать іззаду, мов цуцики. їх відганяють, — крик, плач до неба несеться. їх відганяють, а вони таки біжать . . . Міліція гонить, — так вони поза крамницями, поза хатами біжать, — щоб хоч здалеку надивитися.
Мар'яна згадує це й не помічає, як великі сльози падають просто в діжку з тістом. Чи ті бідні мама хоч на копійку кому що злого вчинили? Все життя тільки й знали, що робити та роздавати ... Заробили собі — на старість висилку .. . Чи ще там їх Бог милує, чи вже десь із голоду та холоду померли? Не довелося й душу віддати Богові в своїй хаті...
Десь і Кіндрат оце зійшов з очей, як почув, що й на нього вже беруться. Вона з Харитею удвох зосталася. Прийде ніч, — і очей не сплющить. Все передумує. — як на це господарство стягалися, як вони робили. В саду кожна щепа, як рідна дитина. Як же його тепер кидати? Ну, а потім куди?
Все Мар'яні ввижається, що от уже за ними йдуть. Десь шерхне, десь шелесне, десь собака завиє, — вже вона схоплюється й будить Харитю:
— Вставай! Уже йдуть!
Бо то не знати, як воно буде. Одних уночі забирають нагло, як от хуторян, що й не встигли взяти з собою нічого. А другим кажуть напередодні. Котрі розумніші, та повтікали, то ще може як перебудуть оцю лиху годину, це безголов'я ...
То що? — заперечує сама собі Мар'яна, — он дядько Микита Сарґола втік безвісти, а вони першої ж ночі, як зайшли по хуторах, то до дядини приїхали...
Сестри Василини чоловік був за їздового. Від колгоспу йому такий наряд випав.
Приїхали вночі, збудили дядину й сказали негайно збиратися. То Василинин Мехтодь уже сам поліз на горище, набрав їй найкращої муки й ще там чого, щоб не бачили ті гицлі. А згубила дитина черевика й не могли знайти поночі, то вже якось доїхали до лазні, а тоді Мехтодь побіг додому, та приніс із свого хлопця ще невдягані черевички. Як же в такий сибірний мороз дитину босу везти?
А дядина Улита для людського ока розійшлися з дядьком Андрієм. Геть зібралася й кудись виїхала. Його забрали. Десь будуть разом із мамою й татом горювати...
Харитя тимчасом уже розпалила в печі. Вогонь грайливо й безтурботно палахкотів та нагадував інші часи. Здавалося сном — колись вони були щасливі, не боялися за кожний свій ч&с і годину.
Хліб давно вже посаджено у піч. Мар'яна весь час зазирає до нього й не може добрати, — чого це він не гнітиться? Здається й напалила, а білий та й годі...
Мар'яна скрутила з соломи віхтя й ладналася його запалити сірником.
В цю хвилину щось загриміло над головою.
Грім, чи що? Хіба може бути грім серед зими? Чи вже тепер світ так перевернувся? .. Гр-р! Тр-рісь! О, що це?
Так тріснуло й грюкнуло, що здалося, — грім упав просто на їх хату.
Перелякана Мар'яна вискочила на двір. І їй закаламутилося в голові. Вона скрикнула, зомліла й оперлася об плетений тин.
Верха на хаті вже не було, стирчали самі крокви й бантини. Нагорі працювало кілька чоловік, — здирали бантини. Ламали їх хату, — нагло, ні словом не попередивши їх.
Навкруги стояв їдкий пил, тоненько осі дався на галуззя вишневого саду.
Ще якої півгодини — й уже до стін доберуться.
Керував цією роботою... Ладько Чорноїван, двоюрідної сестри, Наталки, синок, завзятий активіст і комсомолець.
За Мар'яною вибігла й Харитя. Побачила й задерев'яніла.
Першою її думкою було — там на горищі заховано в них пуд пшеничного посліду, їх велике багатство. Мама берегли, щоб було чим закропити душу на великі свята, бо вже давно сиділи на ,яшному. Та в цю ж мить забула за послід, — побачила зомлілу маму, безсило схилену коло тину.
— Чого роти пороззявляли? — крикнув згори на тітку й сестру в третіх, Харитю, Ладько. — Вас добром просили, то ви не хотіли? Викидайтесь із хати, бо зараз почнемо стіни ламати.
Харитя не знала, — чи їй матір рятувати, чи послід на горищі, чи скриню в хаті, — а чи прогнати цього дурноверхого Ладька, підлизника до совецької власті.
— Мамо, мамо! — тоненько запищала вона, вчепившись матері на шию. — Яке вони право мали до нашої хати?
— Не ваша тепер! Це колгоспна! Колгосп продав радгоспові з умовою, щоб за один день розібрали ... — осів трохи Ладько, побачивши, що тітка не підводиться, а Харитя його не боїться.
— А ми ж куди? — питала Харитя.
— А ви, куркулі, йдіть, куди хочете ...
— То я й на тебе скажу, що ти куркуль, та й що ти мені зробиш? А січкарню нащо розібрали й сховали?
— Поговори-но мені ще ... — промурмотів Ладько. Покинув сокиру, що орудував нею, і почав злазити
з хати.
— Як не хотіли добром слухати... — бубонів він сам до себе й широким, рішучим кроком пішов до хати.
За кілька хвилин ті клунки, що недавно спаковували Харитя з Мар'яною, вже були надворі, власне, в саду, побіч напіврозібраної хати. На підмогу Ладькові прийшли Чоломбитько й Гапка — голова сільради.