— Тихше, тихше, чого ви тут сміхи розвели? Дівчата промовкли. Але не надовго.
— Ви на збори прийшли, чи на вулицю? — суворо обізвався до них голова. — Не можете якийсь час посидіти тихо?
Проте, це впливає лише на якусь хвилину. Дівчата вже ажніяк не можуть втриматися.
— Та що це таке? — обурився, нарешті, Ладько. — Позбиралися самі дівки й не дають робити!
Тарас подумав, що слід було б їм подякувати, бо вже сміються всі — дівки й не дівки. Трохи розвіявся сон у залі.
— Ну чого ви регочете?
— А хіба що? Як будуть поминки, тоді будемо плакати, — цвірінькнула одна з них.
Але затихли.
На задніх лавах панував глибокий сон, він налягав і на передні лави.
Нарешті, снотворне читання закінчилося.
— Давайте вопроси, тільки не всі разом, — припросив голова сільради.
Всі разом ... мовчали.
— Давайте так! щоб аж упрів, поки відповість. Мовчать.
— Невже таки ніхто не хоче словечка сказати? Від вас вимагається голосу, а ви мовчите, — викликав голова сільради.
Члени сільського батрацького комітету також мовчать.
— Може ви, Іване? Може ви, Степане?
— Ні, я не маю нічого ...
— Все ясно!
— То ви по закутах тільки говорите, а тут — як у рот води набрали. Після зборів почнете говорити.
— Ви зараз говоріть, бо загальні збори є кузня нашої організації. Тут треба все розказати, все виговорити, — встав на хвилину Серафим.
— Не стидайтеся! Тут усі свої! — мов у порожнечу кидав голова сільради.
. Мовчанка. Навіть дівчата притихли.
— Хто слово? Павза.
— Кому слово? Павза.
— Я хочу сказати, — обізвався, нарешті, Серафим.
— Нікому в селі не дано стільки прав, як сільгоспробіт-никові. Навіть комнезамові. А ви цих прав не вмієте брати. Спілка, професійне об'єднання, — школа комунізму. Ленін сказав, що в професійній спілці сільських батраків будуть виховуватися нові кадри для колективних господарств і комун, бо тільки через колективи можна буде дійти до соція-лізму. С)т зараз нам треба переобрати правління. Може хто має що сказати про роботу старого, або хоче висунути кого свого — говоріть! Я закінчив.
— Хто просить слова? Мертва мовчанка.
— Ну, так давайте свої кандидатури, виберемо правління, — кинув голова. — Хоч тут розворушіться, прокиньтеся ... Бо як постелете, так і виспитеся. Кого схочете, того й виберете ... Як помре, так і плакати будемо ...
Але заля сельбуду, здавалося, спала непробудним сном. Ця ілюзія розвіялася тільки тоді, як почали голосувати. Підносили руки за того, кого висунула президія.
Нарешті, домучили першу частину зборів.
— Тепер на порядку денному доповідь товариша Вергуна про плян хлібоздачі в нашому селі.
Вергун почав здалека, з міжнароднього стану й капіталістичного оточення. Народні маси в капіталістичних країнах гинуть від безробіття й голоду, а лише Радянський Союз стоїть, мов скеля, на сторожі прав трудящих. Але робітник потребує хліба, червоноармієць, що захищає революцію, не повинен бути голодним . . .
Тези доповіді були надіслані з центру, отже, тут помилятися й ухилятися не доводиться, ба навіть було б небезпечно. Тяжче було далі, саме тоді, коли пішла мова про директиву, — посилити хлібоздачу, — і про те, що село має виконати доведений до цього плян, а тому...
— Товариші, давайте свої пропозиції, як це зробити... Доповідач закінчив.
Щоб не повторювати марного БОБ'у, як після першої доповіді, голова запитав:
— Так ніхто не думає виступити? Це ж цікаво побалакати!
— Тяжкі на підйом, — долинуло звідкілясь із глибокого кутка.
Але спритне око голови вже виловило того, хто подав репліку.
— Подзарей, я бачу, ти хочеш щось сказати?
— Це я бабам кажу, щоб вони...
— От ви сидите тут і мовчите, а це наша найбільша болячка. Це — опір. Ви повинні сказати своє слово.
— Як ніхто не хоче, то я скажу кілька слів, — устав із свого місця демобілізований недавно Терешко. — Ви чули, що з центру пишуть, — треба посилити хлібозаготівлю. В нас у селі вона хромае аж по саме нікуди. Це звесно, що в бідняка нема, але чортів куркуль має, та з нас сміється. Мені оце довелося ходити до нього. Скільки не ґовори, не проси, не вмовляй, — хоч кілка йому на голові теши! Він ще й сміється: "Чого ви торбів не почіпляєте, то я б дав кусень хліба..."
Терешко раптом розсердився і підніс голос.
— То він ці слова свої буде пам'яти, поки не здохне! Це вчора так було — ходиш, ходиш, а він і через губу плюнути не хоче, ще й дверима грюкне перед носом у тебе. А жінка замкнеться й каже: "Нема чоловіка." Сьогодні...
Терешко зробив павзу.
— Сьогодні ми вже з ним не балакаємо і не будемо просити. Раз хліба не хватає, то куркулеві треба дати по носі.
— Хто просить слова? — запитав голова, обводячи поглядом залю.
Після павзи, коли вже простояла досить довга мовчанка, Терешко мов згадав, що не закінчив. Він знов устав.
— Треба вам не сидіти і не мовчати. Раз хліба не хватає, то хто повинен дати? Куркуль! Головне, — бідняк більше здавати не буде, середняк чесний теж ні...
— Еге! Хороший, хороший та й дай і ти трохи! — обізвався якийсь, певно чесний, середняк.
— Але як зберемо державі, то почнемо збирати й бідноті.
Терешко закінчив свою промову остаточно. Так було умовлено, що він виступить, — як не хоче говорити маса, то знайдуться наперед заготовлені промовці. Все ж, він свос зробив, може після цих слів останніх розв'яжуться язики. Нехай не думають, що...
Але збори, як сиділи мовчки, принишкло, так і сидять. Не взяло.
— Ну, хто хоче сказати слово?
— Щось ані мур-мур! — обізвався про себе якийсь жіночий голос.
— Ну, ето нікуда не годіться! Ето на дванадцятім році революції!? — обурився вголос Терешко.
— Мені аж губа труситься говорити, та не вмію, — обізвалася Каленичка.
— Дайте, я скажу, — рішучо стріпнув головою Ладько. — По-моєму, з куркулями мова має бути коротка. Сказати: "3дай хліб, а то не маєш права в селі жити". Коли він дає біднякові якийсь пуд, щоб той їв, а щоб потім із нього шкуру здерти ...
— Ти так і звик підлизуватися до совєцької власті! — зовсім ясно пролунало в залі. — А січкарню де діли? А коні продали й самі в комуну моститесь?
Ладько й не почув цього. Він полемізував із якоюсь уявною, злісною куркулихою:
— Вона каже: "Мої діти не люблять їсти житнього, а як твої люблять гречане, яшне, то хай їдять"! От, що вона каже! То бідняк не знає, за що свої руки зачепити, а куркуль, який злупить із нас гроші, спить спокійненько. Він каже й не боїться: "Нехай здохнуть, а хліба їм не дам! А що мені совєцька власть зробить? З мужика мене не скине! В комору не загляне, а я на ярмарок краще вивезу." Не може бути! Щоб куркуль нами владав? То нас треба в Чорне море за це!