НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ
Так минуло кілька годин.
Іван помітив, що хмари між верховіттям лісу зарожевіли, дивне проміння дерев зникло. Стовбури набули фіолетового кольору, віялоподібні листочки засріблилися.
"Дивна трансформація, — подумав Заграва. — Фосфоресценція в темряві…"
Істоти теж перестали світитися. В бляклому розсіяному промінні тутешнього світанку вони скидалися на великих лемурів, зарослих вогнистою вертикальною шерстю. Але найхимернішим було обличчя. Воно мало троє круглих очей, навколо яких дрібно тріпотіли сріблисті вії. В центрі того трикутника Заграва помітив заро-слі волоссям отвори. Ні рота, ні носа, ні чогось подібного до обличчя земних людей він не побачив.
Пересувалися істоти плавними стрибками, ніби періодично пливучи в повітрі. Це було дивно: їхні кінці-вки, здавалося, не робили значних зусиль. Може, в них використовувалась якась невідома для Землі енергія?
Хащі раптово обірвались. Перед процесією виникла широка галявина. її вже освітлювало сонце — зірка Тау Кита. На траві і моху мерехтіла густа роса, на тім боці галявини курівся димок вогнища, виднілися якісь примітивні споруди.
Назустріч тим, які несли Заграву, висипала юрба інших істот. Вони галасували, оточивши процесію ве-ликим кільцем. Космонавт помітив, що всі вони були однакові. Здається, поділу на стать не помічалося. У вся-кому разі, на зовнішній вигляд.
Серед юрби було багато малят. Вони верещали пискливими голосами, підскакували, заглядали в обличчя Заграві.
"Напевне, діти", — подумав він. Як і на Землі, вони найцікавіші. Чи не гадають вони, що батьки принес-ли їм їжу?
Ця думка змусила Івана задуматись. Він трохи оволодів собою і тепер міг розібратися в ситуації. Він не знає ні побуту, ні звичок тутешніх істот. Він зв’язаний і безпорадний. Що вони збираються робити з ним? Як поставляться? Чи знають, що він прибув з неба, чи ні?
До процесії з великої кам’яної халабуди, згромадженої з чорних велетенських брил, вийшла ще одна іс-тота. Ті, що несли Івана, поштиво зупинилися перед нею. На істоті космонавт помітив барвисті прикраси з яки-хось камінців, нанизаних на вірьовочку. "Напевне, вождь", — майнуло в думці. Дивний погляд трьох очей зупинився на полоненому. Прозвучав високий голос. Передня кінцівка, схожа на гіпертрофовану руку, вказала кудись.
Тоді істоти хутко понесли Заграву до купи каміння, де курівся димок. Вони поклали його біля вогню, притуливши спиною до чогось холодного. Заграва глянув скоса — йому в спину муляли барвисті камінці. Він подивився вгору. Такі прикраси густими гірляндами увінчували якусь непорушну постать.
"Ідол, — подумав Заграва. — У них, напевне, примітивне поклоніння. Та чи не думають вони принести мене в жертву йому? Ще цього не вистачало. Летів, щоб принести істотам світло розуму, а вони залюбки з’їдять такого посланця…"
Навколо діялось щось незвичайне. Вождь чи жрець зупинився перед Загравою, ліг на грунт. Йому наслі-дувала вся юрба. Вони простягали до Заграви передні кінцівки — "руки", щось кричали, аж лящало у вухах. Вони чогось чекали від Заграви.
Але чого?
Може, вони приймають Заграву за бога? Тоді чому вони не розв’яжуть його? А втім, дикуни Землі ко-лись били своїх богів, чого ж чекати від примітивного розуму?!
Істоти довго кричали, лементували. Потім замовкли. Вони довго дивилися на Заграву, ніби гіпнотизували його. І справді, космонавт відчув якусь сонливість, як і тоді, коли на нього напали. Невже у них така сильна психічна енергія? Ніби хвилі, накочується на Івана невидима сила, заколисує, вкидає у небуття. Геть, маро! Треба вирватися з цього павутиння. Інакше загибель!
Вождь знову щось закричав. Кілька істот підійшли до Заграви і, піднявши його, кинули на вогнище.
Спалахнули язики полум’я, в усі боки сипонули іскри. Заграві обпекло обличчя. Він застогнав від болю, викотився з вогнища. Істоти знову кинулися до нього, але він, вже не роздумуючи, бив їх ногами прямо в куле-подібне тіло.
Істоти відскочили. Пролунали злякані вигуки. Вождь підняв передні кінцівки, погрожуючи Заграві. Кіль-це істот замкнулося, запанувала тиша. І знову хвилі невидимої енергії скували Заграву, гасили його свідомість.
"Як удав, — майнуло десь у глибині мозку. — Загіпнотизують і знищать. Тільки не піддатися, не підда-тися!"
В променях сонця Тау Кита, яке вставало над лісом, щось заблищало червоними вогниками. Заграва зир-кнув туди. Вогники сяяли в горішній частині ідола, за гірляндами прикрас. Що це?
І раптом хвилювання стисло серце Івана. Він ще не вірив своїм очам. Невже це може бути? Невже це… Так, це він, Друг! Робот, який керував першою ракетою, який тоді так раптово замовк. Що з ним сталося? Напе-вне, його зіпсували ці істоти. А потім перетворили на ідола…
Он яскраво світять його червоні "очі" — аналізатори радіації. З-під гірлянд камінців виглядають руки-маніпулятори, приймачі звуків і широкі груди з рядами клавіатури.
І раптом у свідомості Заграви виникла відчайдушна думка. А що, коли Друг не зіпсований. Може, істоти тоді, нападаючи, тільки вимкнули його. Ех, якби і звільнити хоч одну руку.
Заграва нелюдським зусиллям висмикнув руку, обідравши цупкою ліаноподібною рослиною шкіру до крові. Істоти занепокоєно дивилися на космонавта, але не заважали йому. Вони, напевне, чекали, як буде діяти їхній ідол.
Тамуючи невимовне хвилювання, Іван звівся на ноги, тримаючись однією рукою за каміння. Потім він припав грудьми до робота, відкинув прикраси. Ось вона — клавіатура вмикання і первісної програми. Ну зви-чайно, його вимкнули! Ні, не тільки вимкнули, а й пошкодили! Іван швидко включив умовний набір цифр, але робот не ворушився.
Тим часом істоти знову загаласували. Вождь давав якийсь наказ. Група істот обережно наближалася до полоненого, пам’ятаючи попередній удар.
І раптом Іван згадав. У Друга є запасна, дублююча система. Вона ззаду, на спині.
Космонавт відкинув гірлянди камінців, знайшов маленький металевий люк. Як добре, що тубільці не де-формували його. Зараз. Натиснути маленьку кнопку — все буде гаразд!
Люк відчинився. Блиснули кнопки. Іван миттю набрав потрібний номер. І одразу ж полегшено зітхнув.