Сильний поштовх викинув його в повітря. Боляче закололо у вухах! Гігантський купол парашута рвонув його вгору, сповільнив падіння. Капсула багрово димлячим факелом помчалась до планети.
Заграва запам’ятовував місце падіння. Гряда білосніжних гір, затока моря, піщані береги, оточені хаща-ми срібних дерев. Його хутко несло на ліс. Ослабілими руками він смикнув за стропи, спрямовував падіння на широку місцину між заростями.
Потьмяніло небо! Глухо стукала в скроні кров. Іван відчував, що наступає непритомність. Потім удар об грунт. Остання думка прорізала свідомість: "Марія… Марія… Марія…"
І темрява поглинула його.
ПОЛОН
Заграва отямився від нестерпного болю. Поворушив руками і ногами. Ніби все ціле. На плечах і стегнах страшенно пече — напевне, обдер шкіру при падінні.
Він розплющив очі. Темно, нічого не видно. Якісь жовті брудні плями. Крізь щілину в склі шолома про-никає прохолодне повітря. Іван жахнувся. Він дихає повітрям планети. Якщо за цей час, поки він був неприто-мний, в легені потрапили ворожі бактерії — тоді неминуче захворювання.
Він навпомацки знайшов на поясі сумочку, дістав герметично загвинчений флакон, вийняв з нього дві пі-люлі психостимуліну. Це був сильнодіючий препарат для імунітету проти чужопланетних мікроістот.
Заграва просунув руку в отвір шолома, ковтнув пілюлі. Потім рішуче зняв шолом. Якщо до цього часу він не отруївся повітрям планети, то й далі нічого не буде. Адже аналізатори показували підходящу для людини атмосферу.
Він поглянув угору. На небі пливли хмари. Інколи серед них визирали зірки. Тоді на планету надало жо-втаве і сріблисте сяйво.
Іван став на коліна, потім звівся на йоги. Побиті місця дали себе знати. Він ступнув два кроки вперед. Щось заважало. Ага, це стропи парашута.
Заграва відстебнув їх, кинув геть. Трохи подумав. Що з ними робити? Може, здадуться на що-небудь? Треба скласти.
Він рушив до купола. Під ногами хрумтів пружний мох. Заграва насилу згорнув гігантський купол пара-шута — присмалений, напівзгорілий. Це його дуже втомило. Він сів на згорток, щоб відпочити.
І раптово перед ним виникло обличчя Марії. її очі злякано дивилися на нього. Вона щось казала, вона щось хотіла передати йому! Що це? Ну, звичайно, вона опустилася на планету і теж самотня, як і він.
А потім — знову пітьма. Видіння зникло. Іван схопився на ноги. Серце затопила хвиля відчаю. Але він одразу міцним зусиллям волі вгамував стихійний порив. Тихо. Спокійно. Адже прийшло найстрашніше! Чи думав він про таку можливість? У глибині свідомості — так. Але їй не казав. Як вона витримає такий удар? Як стане діяти? Необхідні спокій і витримка. Недарма вони спілкувались на відстані. Тепер можна буде спробува-ти знайти одне одного. Це не те, що радіо, але є надія. Та й радіо тут не допомогло б. За чотири хвилини після її падіння корабель пролетів тисячі кілометрів…
В душі прозвучав іронічний голос. Звідки він? Чий? А-а! Це ті скептики, які пророчили невдачу. І вона сталася. Що тепер зробить Заграва для науки Землі? Що цінного залишить для майбутніх експедицій?
— Тихо. Геть, мізерні думки! Людина й без техніки, без приладів — найскладніший прилад, найчудовіша машина. Поки я дихаю, поки бачу, чую і відчуваю — я вчений, я людина, я дослідник. Нам треба відшукати одне одного. За всяку ціну. Хай на це піде місяць, рік, десять років, але ми зустрінемось. І тоді ніщо не застра-хає нас. Одна людина — це просто людина. А двоє людей — це вже людство! Людство!
Іван глибоко зітхнув. Треба щось вирішувати. Діяти! Але мозок, затуманений втомою, відмовляється працювати. Необхідно відпочити. Діждатися світанку. А потім зорієнтуватися в обстановці. Іван розстелив ку-пол парашута, загорнувся в нього. Майнула думка: "Тут можуть бути хижі тварини". Він відігнав її і все-таки пересунув наперед кобуру в ВЧВ. На всяк випадок. У мозку попливли думки про їжу, про житло, про тутешніх істот. А воля владно наказувала — завтра, завтра!
Випливло з темряви обличчя Марії. Ніби марево…. "Голубко моя! Як тобі?" Чомусь Іван не хвилювався за неї, не вболівав. Він тільки милувався її сяйвом, купався у променях її очей і плив, плив на хвилях забуття.
Підсвідомість щось говорила, застерігала. Слух приносив до мозку звуки живих істот, якесь шамотіння. В темряві з’явилися рухливі постаті. Вони кільцем оточували космонавта.
А він спав, марив.
Все ближче, ближче зграя тіней. Вони підкрадаються до небесного прибульця, оточують його тісним ко-лом.
Заграва заворушився, відчув якусь небезпеку. Хотів підвестися. І не міг. В’ялість валила вниз. Що це?
Він у півтемряві побачив істот, збагнув небезпеку, відчув, як холодні меткі кінцівки торкаються скафан-дра, інстинктивно зрозумів, що треба боронитися.
Руки потягнулися до кобури. Але її перехопили, затиснули чимось липким, в’язким. Навколо тіла обви-лося щось схоже на вірьовку.
Іване, Іване… Що з тобою? Чому свідомість твоя спить? Чому не можеш ти розплющити повік, ніби на-литих металом?
Його тіло підняли вгору, понесли. Він смикнувся кілька разів, намагався звільнитися з обіймів невідомої сили, та годі!
На душі стало спокійно. Хай буде що буде. Його не б’ють, не вбивають. Це ті ж самі істоти, яких він ба-чив на екрані. Вони розумні, хоч і на примітивному рівні. Може, пощастить знайти спільну мову з ними. Адже для цього вони й прилетіли сюди.
Істоти, які несли Заграву, повернули в густі хащі. Тут було наче видніше. Космонавт відзначив це дивне явище. Стовбури дерев ніби випромінювали сяйво. Істоти — його напасники — теж світилися. Вони були схожі на дивних гномів, які раптом вилізли з-під землі.
Заграва не міг розглядіти точних обрисів. Він лише бачив круглі голови і сріблисту щетину навколо, яка здавалася в пітьмі ореолом. Чув гамір, якесь попискування. Голоси істот були не схожі на голоси людей Землі, але навіть у напівнепритомному стані Заграва відзначав доступність вимови для людини…
Що ж вони з ним хочуть зробити? Для чого полонили? Куди несуть?
Хащі чужого, дивовижного лісу похмуро мовчали, промінились химерним сяйвом. А істоти несли свого небесного полоненого все далі й далі, назустріч невідомому.