Робот заворушився. Іван відступив назад, прямо назустріч істотам. Вони злякано зупинилися, щось гово-рили, звертаючись до вождя. Той занепокоєно дивився на ідола, який раптом ожив.
Заграва глибоко вдихнув повітря, схвильовано сказав:
— Друг!
— Капітане! — звично озвався Друг.
Він провів маніпуляторами по своїй статурі, змітаючи прикраси. Потім сказав:
— Мене щось обплутало, капітане. О, і ви в такому ж стані? Чому?
Заграва, щасливо сміючись, сказав:
— Потім, Друг, потім. Допоможи мені.
Робот ступив до капітана, хутко звільнив його від рослин, якими він був зв’язаний. Істоти, побачивши, як ідол допомагає полоненому, дружно залементували і припали до ґрунту. Тільки зграя маленьких істот, напевне, дітей, сипонула в кущі. Іван лагідно, без злоби дивився на них. Тепер вони не страшні. Тепер у нього в руках велика сила — Друг, помічник, мозок і руки, створені наукою Землі.
— Капітане! — озвався Друг. — Чому ви тут?
— Я прилетів на іншій ракеті, Друг.
— Ви прилетіли по мене?
— Так, Друг, так.
— А де Марія?
— Вона теж прилетіла. Але сталася катастрофа…
— Так, як зі мною, — зазначив Друг. — Вони тоді і напали на мене. Я питав у вас поради, а ви не сказали мені нічого. Треба було дати їм опір. Зіпсувати кільком з них рушійну систему.
— Не можна, Друг, не можна, — сказав капітан. — Це розумні істоти. А розумних істот не можна псува-ти.
— Але ж вони напали?
— Ми прилетіли, щоб вчити їх. Вони ще не досвідчені, Друг…
— Я зрозумів. їм потрібна додаткова інформація.
— Ти правильно кажеш, Друг. Але скажи мені, ти запам’ятав дорогу до корабля?
— До мого корабля?
— Так, Друг.
— В моїй пам’яті, капітане, є шлях. Але він дуже довгий. Вони вимкнули мою рухому частину. Аналіза-тори продовжували працювати. Істоти носили мене, начіпляли всяких камінців, мінералів. З того часу пройдено десять тисяч двісті одинадцять кілометрів і сто сорок три метри. Я можу вказувати вам шлях. Але це дуже да-леко.
Надія, яка спалахнула в серці Заграви, знову згасла. Він зрозумів своє становище. Перший корабель був далеко-далеко, може, на іншому боці планети. За скільки часу можна пройти десять тисяч кілометрів?
Але треба діяти. Десь на планеті його чекає Марія. Вона теж сама, серед чужих, напіврозумних істот. Чи витримає вона, чи не впаде у відчай?
"Маріє, Маріє! Вір, надійся! Маріє, де ти, що з тобою? Ми поставлені долею у найважчі умови. Ми бажа-ли цього і одержали… Чи переможе розум страх, безпорадність? Чи не погасне малесенький вогник Знання се-ред суцільного океану темряви?
Земле далека, підтримай мене… Підтримай нас на цій важкій дорозі. Ми не здамося, ми витримаємо всі незгоди…"
Заграва відігнав похмурі думи, поглянув на робота.
— Важко буде нам, Друг?
— Важко, капітане, — сказав робот.
— Але ж витримаємо все?
— Витримаємо, — схвально хитнув головою Друг.
А химерні срібноволосі істоти, злякано припавши до трав’яного покрову ґрунту, мовчки ждали, що ж стане діяти новий гість з небес, який так швидко побратався з їхнім божеством? Вони з подивом прислухалися до чудних звуків, які вперше звучали на їхній планеті.
І, звичайно, ніхто з них не гадав, які велетенські зрушення відбудуться в їхньому дикому світі з появою посланця далекої зірки.
ДИТЯ НЕБЕС
За отвором притулку — ніч. Великі зірки моргають таємниче, заглядають у глибину будівлі. їхні прима-рні промені падають на личко дитини. Очі її заплющені, вуста напіввідкриті. Дитя спить.
Воно солодко сопе, здригається вві сні, тихенько сміється. Що воно бачить, які веселі картини постають перед зачарованим зором? Які казкові краї відкривають перед ним свої принади, свою красу?
Хай дитя спить. Хай набирається сили і мудрості, щоб безстрашно вийти на невідому дорогу в чужому світі. Та хіба чужий він після двох років страждань, пошуків і тяжкої, хоч і радісної творчої праці?
Марія дивиться в отвір входу. Там видно химерну постать Туара. Він сторожко поводить смішною круг-лою головою. В промінні зоряного неба світиться його руде віялоподібне волосся. Він вірно береже притулок своєї наставниці, щоб ні звірина, ні дикий щоа — місцевий житель планети Му — не пошкодили їй, не напали зненацька.
Марія ніжно дивиться на нього, в її серці виникають теплі думки. Вони хороші — розумні істоти Му. Вони ще дикі, темні і забобонні, але природа наділила їх чудовим мозком і талантом пізнання. Попереду в них славний і великий шлях. Ніхто не скаже, скільки тисячоліть чи мільйонів років триватиме той похід по крутих стежинах пізнання, але він не припиниться ніколи, поки не увінчається Вселенським Синтезом. Як і в нас на Землі. Як і всюди, де Розум шукає розгадки віковічної таємниці свого існування. Марія схиляється над сином.
— Спи, синку, — ніжно каже вона. — Спи, Васильку. Хай безжурно проходить твоє дитинство. Виростай мужній серед небезпек. Потім ми зустрінемо тата твого — і нам нічого не буде страшно…
Згадавши Івана, Марія встає, дивиться при світлі зірок на Циферблат хронометра. Вона відрегулювала його відносно доби планети Му, і тепер щовечора, хвилина в хвилину, говорить з Іваном. Говорить… Чує він її чи ні? Може, це лише примара? Може, й нема його вже, а вона посилає свої думки-тіні, які існують тільки в її уяві?
Марія, заплющивши очі, торкається долонею свого чола, деякий час стоїть непорушно, відганяючи рій непроханих думок. Геть, чорне гайвороння! Звідки ви, для чого сумнівами краєте душу мою? Чи хочете посіяти зневіру і кинути мене в небуття? Ні, серце каже правду, воно знає істину, воно відчуває… Іван живий, він бо-реться, він шукає, він виконує волю Землі. І я теж! Мені не соромно буде глянути йому в очі.
Чи знає Іван, як їй тяжко без нього? О, який жаль, що вона не вчилася приймати його думки! Тепер одна лише надія на те, що він колись почує її… Кожного вечора… По кілька хвилин. І в ці хвилини в ефір, у пітьму простору летить її воля, її надія, її полум’яна віра в зустріч, у таку неймовірну і бажану зустріч.
Вона сідає на кам’яному стільці, заплющує очі. Вона вольовим зусиллям відсіює всі зайві думки. Тільки тиша Космосу, сповнена клекоту далеких світів, гомону Безмежжя, панує в її мозку. Свідомість викликає його образ — рідний образ мужа, друга, коханого. А потім — мчать уявлення, ніби удар молота, в просторі. Вони потрясають ефір, жадають відповіді. їх можна вкласти у прості, зовсім прості слова: