Так воно і є. Космослав ніколи не задовольнявся знаннями, які здобував від учителів та книг. Він ненаси-тно прагнув все більшого і більшого, він ніби бажав поглинути в себе, в свій спраглий мозок весь неосяжний Космос. У цьому Сонцезір відчував щось тривожне, хоч і відзначав потай геніальність старшого учня.
Вже в п’ятнадцять років Космослав легко проаналізував теорію відносності Ейнштейна і розкритикував формули так званої "сферичності" часу–простору. Окрім наукового таланту, учень мав здатність не розгублю-ватись у найскрутніших умовах. Це він довів, плаваючи по Тихому океану. Тільки завдяки його мужності і ви-нахідливості екскурсійний пневмохід не викинуло могутнім прибоєм на рифи острова, де його розбило б на друзки. Так. На Космослава можна покластися. У всякому разі, Сонцезір відпустить його на Великий Іспит з легким серцем.
А поряд з ним сидить подруга Мирослава. їй ще нема сімнадцяти. Ніжна, як весняна берізка. Навіть білі коси, що спадають хвилями на спину, підкреслюють цей образ. її очі весь час опущені вниз. Вона ніби прикри-ває чомусь свій погляд. Та коли подивиться — важко витримати потужний промінь її очей. Здається, сипі стру-мені ллються з глибини її душі. Вона незвичайно принципова. Сонцезір не пам’ятає, щоб вона коли-небудь зго-джувалась з товаришами, навіть учителями, якщо вони апелювали до авторитетів. Вона настирливо відстоювала свою точку зору, аж поки сама не переконувалась у протилежному. І вже тоді послідовно визнавала свою поми-лку, нітрохи не бентежачись.
Прекрасна пара. Космослав і Мирослава. їх не страшно буде послати в глибини Космосу, до інших світів. їм не соромно буде представляти собою людство Землі.
А ось Пломінь. Цьому сімнадцять. Зовнішність його не відповідає імені. Він весь у собі, у внутрішньому світі. Філософ, стоїк. Він прагне до найпотаємніших глибин абстракцій, до розуміння найзаплутаніших проблем Буття. Годинами він просиджує, як часто бачив Учитель, у гірській ущелині, над водоспадом, і обдумує якісь лиш йому відомі проблеми. Але Сонцезір не турбує його, не бажає вивідати тайну самотності, бо з таких прогу-лянок Пломінь приходить з великим і прекрасним здобутком — він передає на розгляд Учителя записи своїх філософських міркувань, нових гіпотез, які дуже часто бувають цінними і навіть практичними.
Його подруга — Горлиця — чимось схожа па свого товариша. Така ж замріяна, лагідна, ніжна. Попелясті коси, складені вінком, приязний погляд зеленкуватих очей, тонкі риси обличчя. Вона справді схожа на горлицю — скромного дикого голуба. І така ж поетична, як і цей лісовий птах. Про будь-яку подію чи явище вона обов’язково складає вірші.
Пломінь і Горлиця не підведуть Учителя. Вони, безумовно, вийдуть переможцями з будь-якого іспиту. Мрія і знання, роздум і любов — ось що поєднує цю пару учнів.
Ну а про Віору — кремезного, спокійного сімнадцятилітнього юнака — і говорити нічого. Погляд його темно-сірих очей завжди впевнений і незламний. Ні бурі, ні грози не злякають його. Силу волі і мужність під-креслюють і обриси крутого підборіддя, і стримана повільність рухів, за якими таїться колосальна енергія.
Він завжди щось творить. Ніколи не бувають спокійними його трудящі руки. То майструє нову модель телеприймача, то займається схрещенням квітів, то випилює з сухостою іграшки для невідомих дітей. Вийде Віора переможцем з життєвих бурь — Учитель знає напевне. Хто любить труд — того не злякає ніщо.
І Хвиля — подруга Віори — може впевнено виходити на космічні шляхи життя. Як вона схожа на древ-ніх руських жінок. Готова завжди допомогти другу, товаришу, непомітна, турботлива.
Як мало часу минуло — менше ста років від останніх катаклізмів на Землі! — а які зміни в людях. І най-краще це видно по таких дівчатах, як Хвиля. їй лише шістнадцять з половиною років, а вона вже вміщає в собі цілу епоху. Разом з працьовитістю далеких предків вона ввібрала в себе високе знання Нової Епохи, з відданістю поєднала велику любов до кожної людини Землі, не чекаючи за свою любов ніякої відплати. Воістину, праця і любов до людини стали невіддільними якостями жителів Землі.
І нарешті наймолодший, Ясноцвіт. Він віддано дивиться на Учителя, чекає чогось незвичайного. Знає — хитрий, — що сьогодні буде якийсь сюрприз.
Про нього важко що-небудь сказати. Він ще недавно в групі. Потрапив до Школи після катастрофи з йо-го батьками на Місяці. Сама Велика Мати рекомендувала його Сонцезору.
Нічим не відзначився Ясноцвіт, але Учитель любить його найбільше. Йому подобались і замріяні блаки-тні очі юнака, і його приглушений говір, і нестримні гарячі рухи. Сонцезір просто так, не ґрунтуючись ні на чому, глибоко вірив наймолодшому учневі, був переконаний у його славному майбутті, відчував, що в глибині єства Ясноцвіта налає велике і віддане серце, таке серце, яке вело Спартака проти римських тиранів, а Джорда-но підносило у безмежні світи.
Ось тільки жаль, що нема подруги в Ясноцвіта. Ну та сьогодні все виясниться.
Учні, здивовані довгою мовчанкою Учителя, потай перезиралися. Сонцезір помітив це, всміхнувся.
— Бачу, — просто сказав він. — Не дивуйтесь, друзі мої. Просто мені захотілось подивитися на вас, по-думати про вас перед довгою розлукою. Не дивуйтесь — ця розлука необхідна, хоч і важко мені думати про неї. Але сьогодні мова йтиме не про це. Ясноцвіте…
Юнак хутко встав за столиком, запаленів. Учитель підбадьорливо поглянув на нього, сказав:
— Зараз ви побачите Велику Матір Зірницю.
Гомін радості прокотився по аудиторії. Учитель жестом заспокоїв учнів, додав:
— Я говорив з нею. Вона звернеться до Ясноцвіта. Крім того, Зірниця обіцяла поклопотати у Раді Ста-рійшин… Нам дадуть енергію для експерименту з багатомірності.
Очі учнів заблищали. Космослав підняв руку. Сонцезір попередив його.
— Я знаю, що вам не терпиться від цікавості, — промовив Учитель. — Але зачекайте кілька хвилин. Я все поясню. Спочатку зустріч із Зірницею.
Загорівся великий екран Зв’язку. Сонцезір пригасив денне світло, опустивши матові голубі штори на ві-конниці.
Учні завмерли, дивлячись на об’ємне зображення кімнати, знайомої всім вихованцям Вищих Шкіл. Ось почувся шелест кроків, і перед учнями з’явилася постать Великої Матері.