Сонцезір радісно вбирав у себе животворну силу Сонця, пив разом з пробудженими луками та лісами щедрий вогнистий напій, відчуваючи себе клітиною пульсуючого полум’яного диску.
Проробивши кілька гімнастичних вправ з глибоким диханням, він збіг вниз, до шумливого гірського по-току. Роздягнувся до пояса, обмився холодною водою.
Одразу стало бадьоро, легко, весело.
Сонцезір повернувся до Школи. Ввійшовши до своєї кімнати, ввімкнув Мережу Зв’язку. На екрані з’яви-лося привітне обличчя юної дівчинки. Вона білозубо всміхнулася Учителю.
— Я вітаю тебе, Сонцезоре. Що потрібно?
— Бажаю ясності, Ластівко. Мені потрібна Велика Матір.
— Вона буде зайнята десять хвилин. Це влаштує тебе?
— Так. Я буду ждати.
Ластівка зникла з екрана. Сонцезір, хвилюючись, підійшов до дзеркала, поправив куртку на грудях, при-гладив сивіюче волосся на скронях. Темно-сірі очі дивилися на світ впевнено і строго. Ні, Учителю не соромно буде зустріти погляд Великої Матері Зірниці — Покровительки Вищих Шкіл. Він може пишатися своїми учнями, яких незабаром треба випускати у перший самостійний шлях на простори Всесвіту. Уже десять років він веде групу з семи юнаків і дівчат, готує їх для Великої Місії — як представників людства Землі в далеких світах при галактичних польотах.
Сонцезір почув сигнал апарата Зв’язку, повернувся до екрана. Ластівка сяяла посмішкою.
— Велика Матір готова слухати тебе, Учителю Сонцезір.
— Дякую, Ластівко.
Голубий екран покрився білою хмаринкою, потім на ньому виникло зображення кабінету. Стіл, шафа з книгами, на стінах кілька старовинних картин з гірськими пейзажами. З глибини кімнати з’явилася висока гра-ціозна постать жінки. Вона наблизилась, зупинилася біля столу.
Це була Зірниця, або, як її любовно називали учні Вищих Шкіл, Велика Матір, Покровителька Учбових Закладів Космічних Проблем. їй минуло вже вісімдесят років, хоч зовні цього й не видно. На худорлявому об-личчі не було зморщок, блакитні очі випромінювали енергію і любов, темно-синя сукня підкреслювала тонку струнку постать.
П’ятдесят років тому Зірниця віддала трьох синів своїх у Школу Космопілотів. Через п’ятнадцять років вони побували на кількох супутниках Юпітера і Сатурна, зробивши багато чудових відкриттів. Але в п’ятому польоті трапилась трагедія. Корабель зник. Сини Зірниці не повернулися на Землю. Розшуки не привели ні до чого.
Сумувала вся Земля. А печалі Зірниці не було меж. Вона місяць перебувала в Гірському Будинку Само-тніх, а потім ще з більшою енергією кинулася у вир праці. Самовіддане служіння на благо людей, любов до юних привели її на вершину учительської праці. Рада Старійшин Землі обрала її Покровителькою Вищих Шкіл.
Все це блискавкою майнуло в думці Сонцезора, і серце його радісно забилося, сприйнявши в себе глибо-кий, дружній погляд Великої Матері.
Мовчазно, одними лиш ледь помітними жестами привітались вони. Усміхнулись одне одному. Потім во-на сказала:
— Один твій учень сьогодні вступає у повноліття. Ти це хотів сказати мені?
— Так, Зірнице. Ім’я його — Ясноцвіт.
— Прекрасне ім’я. Воно відповідає його суті?
— Я вірю в це.
— Ти добрий учитель. Чого ж бажаєш від мене?
— Перше: кілька хвилин твоєї присутності. Звичайно, з допомогою екрана.
— Згода. Кілька годин зранку у мене вільні.
— Друге: мені потрібна ще одна дівчина. Ти знаєш, Зірнице, що Космічна Група повинна бути гармоній-ною. Для цього потрібна рівновага Начал.
— Подруга потрібна Ясноцвіту? — строго запитала Велика Матір.
— Так.
— З цим треба обережно, — задумливо сказала вона. — Не поспішай.
— Але ж скоро — Великий Іспит для групи. Без необхідної повноти Іспит небажаний.
— Я сказала — зачекай. Я сама поговорю з ним сьогодні.
— Я цього й бажав, — зрадів Сонцезір.
— Ну от і гаразд. Ще що-небудь?
— Третє: нам потрібна енергія для проникнення в інші виміри. Сьогоднішня лекція — на цю тему.
— Надовго?
— Хвилин десять.
— Гаразд. Я зв’яжуся з Радою Старійшин. Вони розпорядяться. Про час повідомлять тебе з Центрально-го Енерговузла Землі. Все?
— Все.
— Я буду чекати. Викликай мене упродовж години. Велика Матір послала Сонцезору привітну посміш-ку, махнула ледь помітно рукою. Екран згас.
Учитель полегшено зітхнув, поглянув на хронометр. Наближався час зустрічі з вихованцями.
Сонцезір зайшов до спільної їдальні. Там вже нікого не було. Учитель приязно всміхнувся. Напевне, зі-бралися в аудиторії і ждуть. Знають, що сьогодні буде щось незвичайне.
Він переглянув список страв. Вибрав собі ананас, яблучний компот. Швидко поснідавши, рушив нагору, до центральної аудиторії.
Його вже чекали. Двері до залу відкрив Ясноцвіт.
Сонцезір зупинився на підвищенні, оглянув свою групу. Всі учні, привітавшись з Учителем, стояли. Во-ни ніби чекали чогось від нього.
Учитель збагнув їх настрій. Наказавши жестом сідати, мовчав. Дивився на рідні, близькі обличчя, думав.
Незабаром розлука з ними. Надовго. Це буде Великий Іспит, або, як звали його педагоги Землі, — Іспит на Людину.
Важко буде Сонцезору розлучатися з вихованцями. Уже зараз дрижать, напинаються туго незримі ниті зв’язку, які міцніли протягом багатьох років. Недарма Учитель вкладав у кожного з них серце і душу, знання і весь свій час, досвід і любов. І тепер не можна сказати, що учні його — це щось окреме від Учителя. В кожному з них — його частка, зернятко його ідей, його безсонних ночей, його волі і бажання. А коли зернятко виростає згодом у могутнє дерево — хіба дерево і майбутні плоди його не завдячують всім, що матимуть, колишньому непомітному зерну?
Чи витримають учні важку Дорогу? Чи не зігнуться, не впадуть під натиском бурі?
Колись життя саме посилало тяжкі випробування кожній людині. А тепер відсутність хаотичних перепон замінюється іспитами, призначеними Учителями, перед тим, як групи учнів вступають у самостійне життя.
Сонцезір з надією і вірою оглядав принишклих, здивованих вихованців, ніби хотів заглянути в глибину їх сердець.
Космослав. Найстарший з них. Йому — вже сімнадцять років і три місяці. Могутня, широкоплеча по-стать. Гордовита постава голови. Він схожий на античного героя. Чорні кучері, бліде обличчя, палаючі темним вогнем очі. Здається, що всередині його весь час горить світильник, який не дає йому спокою, пориваючи все вперед і вперед.