— Пішли!
І повів її в бік залізниці.
Як не страхала думка знову побачити оті руки й ноги і звішену голову з застиглими очима, він усе ж вирішив повернутися до вагонів — пошукати маму. Туга за матір’ю все глибше переймала його, він би, може, й заплакав, якби не Рита, а так тільки супився, тільки кривився, тільки не озивався до сестри.
Ешелон догорав. Вогонь лизав обвуглені дошки, легкий сизий дим кучерявився прозорою хмарою, пахло чадом і горілим м’ясом: важкий отой дух не піднімався вгору, слався по землі, й голова чманіла від нього. Довкола: на рейках, уздовж насипу, в стерні валялися мертві. Вони лежали в найнеймовірніших позах, то наче звалені кимось докупи, переплетені так, що вже й не розібрати, кому що належить, то розкидані поодинці, й Рита, злякавшись, знову заплакала:
— Боюся!
Дімі самому було моторошно, але він мусив дібратися до он того вагона, пошукати маму. Тому він поставив на землю сестру (знову ніс її на руках), постелив курточку:
— Посидь ось тут і нікуди не йди!
Діма йшов до вагона, оминаючи мертвих, намагаючись на них не дивитися, а тоді вже побіг, йому здавалося, що померлі встають та й женуться за ним. І коли він добіг до вагона, то в нього аж серце заходилось, і він, не витримавши, щосили закричав:
— Ма-а! Ма-а!
Та вагон мовчав. Власне, це був уже й не вагон, а його обгорілий скелет: почервоніле від жару заліззя, де обвугленим ломаччям чорніли руки та ноги.
— Ма-а,— тихіше покликав Діма, пригнічений моторошним безлюддям.
І заплакав. Од безнадії побачити маму, од жалю до неї й до себе.
Зустріч сталася того ж таки дня, далеко од залізниці, де згорів ешелон. Так принаймні здавалося дітям, бо вони дуже довго йшли, поки набрели на цей непомітний струмочок, захований у високій траві.
Діма то вів Риту, то ніс її на руках. Рита весь час просила пити, у Діми в самого потріскалися од спраги вуста, а язик розбухнув і став як терпуг. Діма то кричав на сестру, бо йому й без її плачу було гірко, то заходжувався втішати Риту, що от-от вони знайдуть воду і тоді питимуть скільки захочуть. І
— Я багато питиму! — нахвалялася Рйта.
А води не було й не було. Суха стерня аж тріщала, пилюка набивалась до рота, гірка, як полин.
— А ти спльовуй! — повчав сестру Діма.— Ось так.
Рита пробувала спльовувати, густа слина зависала їй на
губах, на підборідді, і знову заходилася плачем:
— Все одно гірко!
Тоді він, щоб урвати її плач, тикав наперед пальцем:
— О-он вода, бачиш?
— Де?— питала з надією Рита.
— Онде, попереду. Біля он тієї стеблини.
І поки йшли до стеблини, Рита мовчала. Човгала ніжками по стерні, не відриваючи очей од мітки. А Дімі теж починало здаватися, що там і насправді є вода. Ну, чого варто було викопати дорослим на тому місці колодязь! І коли підходили до стеблини, а води не було, був розчарований не менше, ніж сестра.
А вона казала, що далі не піде. Бо й тут болить.— показувала "на геть сполосовані литочки, і тут, і тут. Все в неї боліло: і ноги, й руки, і груди, й живіт.
Тоді він брав її на руки і ніс. Піт заливав обличчя, обпікав йому очі, руки терпли й боліли, бо сестра з кожним кроком ставала все важчою, й Діма ледве утримував її. Але він ніс і ніс, доки не набрів на струмок.
Це був манюсінький ослизлий струмочок, схований у густій та високій траві. Не струмок навіть, а тоненька, як плівка, водяна стежина, в якій і пальця трудно втопити. Але це все ж була вода, і вони обоє спрагло припали до неї. Пили, злизували з мулястого денця.
Вдовольнивши першу спрагу, Діма почав копати руками ямку: хотів зібрати в одному місці якомога більше води.
— І мені! — помітила те Рита: лице її було геть перемазане мулом.
Діма одразу ж залишив ямку сестрі, а собі став копати нову.
Сиділи терпляче над ямками, чекали, поки наповняться, поки відстоїться каламутна вода, а тоді знову пили.
Аж поки обом не стало здаватися, що вода витікає вже з носа.
Тут же, біля струмочка, і полягали: не могли одірватись од нього. Пірнули в траву, в ласкаву її прохолоду, а довкола аж млоїлось, бо хмари позникали ще зранку і сонце шаленіло в небі.
Рита одразу ж і заснула. Лежала, зібгавшись калачиком, личко її враз мов аж напухло, рожеві, пелюстками, губи тихенько поцмокували: Риті, мабуть, снився сніданок. Діма і сам би зараз поснідав, аби було що, у нього ссало під ложечкою, але він знав, що скільки не думай про їжу, не надумаєш її все одно, тож мужньо склепив повіки і спробував заснути й собі.
І враз йому вчулося, що хтось шарудить у траві. Діма одразу розплющив очі, рвучко сів і побачив зелений капелюх.
Капелюх стирчав над травою, мов гриб. Він наче виріс за той час, коли Діма лежав, заплющивши очі. Діма одразу ж упізнав той капелюх і чоловіка в пенсне, що виткнувся йому назустріч з трави. Пригадав учорашню сцену біля вагона: як чоловік сікався до його бабуні, тепер уже мертвої, і одразу ж переповнивсь образою.
Може, тому і подивився вовкувато, коли чоловік чемно привітався до нього. Мов до рівні.
Розбите пенсне сумно звисало на довгому носі. Одне око ховалося за вціліле скельце, друге дивилося голо й беззахисно. І те оголене око здавалося набагато темнішим од першого.
— Це, хлопчику, ти? А де твоя бабуня?
— Згоріла,— відповів вороже Діма, наче в тому, що бабуня загинула, винен був саме цей чоловік.
— Всі згоріли, усі...— чоловік сумно похитав головою, обличчя його пересмикнулося.
— Ви ж не згоріли! — мовив із викликом Діма.
Чоловік уже пильніше подивився на Діму. Підсунувся
ближче, побачив Риту:
— І сестричка з тобою?
— Сестра не згоріла... А бабуня і мама зго... горіли...
Сльози зрадили Діму. Він плакав, і кривився, що плаче
на виду у чоловіка, який посмів учора так кричати на його бабуню, і витирав поспіхом очі, й одвертався, а чоловік печально приказував:
— Всі згоріли, всі,— й смикався так, наче й у нього горіло всередині.
Згодом спитав:
— їсти хочеш?
Діма не витримав, ствердно кивнув. Чоловік поспіхом дістав із трави набиту торбину, розв’язав її:
— На, хлопчику, їж.
Хліб був твердий, як із глини, і, як глина, глевкий, але Діма так і вп’явся в нього. Давився, ковтаючи, а чоловік жалісливо дивився на нього, і голе бко його плавилось співчуттям.