Дім без господаря

Страница 69 из 83

Генрих Белль

Обличчя в нього знову було поважне, грошове.

Мартін промовчав. Генріх пішов, а він лишився сидіти на підлозі. Він чув, як пані Борусяк на сходах озвалася до Вільми, потім до Брілаха і як вони всі разом зійшли вниз. Тепер він був сам, і пані Борусяк уже не співатиме. Але, може, вона пішла тільки в молочну крамницю по кефір? Пан Борусяк завжди п'є кефір.

Іншим хлопцям добре — в Поске мати завжди дома: плете, шиє. Завжди є, коли Поске приходить зі школи. Юшка готова, картопля зварена, і завжди є щось на десерт. Пані Поске плете светри, панчохи з гарними візерунками, шиє штани й сорочки, а на стіні в них висить збільшена фотографія батька Поске, майже така завелика, як портрет його батька в передпокої. Батько Поске був обер-єфрейтором: усміхнений обер-єфрей-тор з колодочкою орденів на грудях. Берендтів дядько і новий батько Гребгаке, а також Вельцкамів дядько добрі, не такі, як Лео. Вони майже такі, як справжні батьки. Лео — найгірший із дядьків, а от Альберт — справжній дядько, не такий, що поєднується з його матір'ю. Брілахові найгірше, ще гірше, ніж йому. Бріла-хові доводиться вічно рахувати, в нього поганий дядько, і Мартін став розпачливо молитися:

— Боже, зроби так, щоб Брілахові стало краще! Йому було соромно, що він так погано повівся

з Брілахом, не спитав його ні про що, коли ввійшов.

Боже, зроби так, щоб Брілахові стало краще!

Йому так тяжко. Мати його неморальна, але він з того нічого не має. У Берендта й Вельцкама матері неморальні, зате хоч дядьки добрі, такі самі, як батьки:

снідають яйцем, ідуть на роботу, приходять увечері, взувають капці, читають газету. А Брілах не має ніякої користі з того, що його мати неморальна. Ще мусить докладати. Боже, зроби так, щоб Брілахові стало краще. Бо йому надто тяжко. Все рахуй та рахуй, а Лео не доплачує за маргарин, за яйце, за хліб, і за обіди платить дешевше. Брілахові так гірко. Звісно, він має дбати про поважні справи, то чому ж йому не мати поважного обличчя?

Мартін хотів узяти ще скибку хліба, але враз йому стало соромно, що він його взагалі їв. Боже, зроби так, щоб Брілахові стало краще! Мартін згадав, скільки платить бабуся, коли.вони з нею ходять у ресторан Фовінкеля. Якось він бачив рахунок: 18 марок 70 пфенігів. Він узяв зі столу Брілахів аркуш. Праворуч там написано: "Зубний лікар — 900 марок", а ліворуч: "Допомога — 150? Страхова каса—100? Завдаток — ?? Решта — ???"

Весь аркуш був уздовж і впоперек списаний цифрами, цілі приклади на множення й ділення: "100: 500X40 (маргарин), хліб... оцет...", тоді знову незрозумілі кривулі, а далі виразно: "досі щотижня — 28 марок; відтепер — ??"

Він знову сів. Бабуся віддала кельнерові 18 марок 70 пфенігів. Затріщала чеком, вириваючи його з книжки. Мартінові стало боязко: гроші насувалися на нього, прибирали видимі форми — 28 марок на тиждень і 18 марок 70 пфенігів за вечерю.

Боже, зроби так, щоб Брілахові стало краще!

Унизу на подвір'я столярні заїхала машина, і Мартін зразу здогадався, що то Альберт. Ту ж мить він почув:

— Мартіне!

Пані Борусяк бралася нагору сходами. Вона таки ходила до крамниці по кефір панові Борусякові й по медові цукерки дітям.

Альберт знову гукнув з подвір'я:

— Мартіне!

Поклик був не голосний, а зляканий, майже благальний, і то було гірше, аніж коли б Альберт гукав голосно. "О не лиши нас, пресвята Маріє",— співала пані Борусяк, і її голос був як мед — добрий, теплий, солодкий.

Мартін підвівся, обережно підійшов до вікна й трохи відхилив його. Він аж злякався, побачивши Альбертове

8*

219

обличчя. Альберт був сірий, постарілий і дуже смутний. Біля нього стояв столяр. Мартін відчинив вікно навстіж.

— Мартіне! — знову гукнув Альберт.— Ходи ж бо, швидше!

Його обличчя змінилося, він усміхнувся,— почервонів, і Мартін крикнув йому:

— Іду! Зараз іду!

Крізь відчинене вікно він чув спів пані Борусяк: "Зелений краю мого дитинства", — і йому все здалося зеленим: зелений Альберт, зелений столяр, зелена машина, зелене подвір'я і зелене небо. "Зелений краю мого дитинства".

— Ходи ж, синку! — ще раз гукнув Альберт.

Мартін склав книжки в ранець, відчинив двері, замкнув їх знадвору й поклав ключа під хідничок. Літак знову повільно рухався від вікна до вікна, зник за обгорілою стіною, завернув над дзвіницею, тягнучи свій хвіст по зеленому небі, і Мартін знову прочитав: "Ч и готовий ти до всього?" А пані Борусяк співала далі: "Зелений краю мого дитинства".

Він, зітхаючи, спустився сходами, вийшов на подвір'я й почув, як столяр сказав:

— Сорому не має та свиня.

Дядько Альберт нічого не відповів. Його обличчя було сіре й стомлене, і Мартін відчув, що рука в нього гаряча.

— Ходімо,— сказав Альберт,— ми ще маємо цілу годину. Потім заберемо Генріха. Він поїде з нами?

— Мабуть, поїде.

Альберт подав столярові руку, і той кивнув їм, коли вони сідали в машину.

Не вмикаючи мотора, Альберт узяв Мартіна за руку.

Він мовчав, а Мартінові й досі було страшно. Не Альберта, а чогось іншого, він не розумів його. Альберт був не такий, як завжди.

XVI

Як тільки учень вийшов, пекар знову взяв її за руку. Він стояв навпроти неї, підсуваючи їй готові марципани, що їх вона поливала шоколадом. Коли вона сягнула по марципан, пекар узяв її руку, і вона не випручала її. Звичайно вона висмикувала руку й казала сміючись:

— Відчепися, нічого не вийде.

Але тепер вона затримала руку й злякалась наслідків тієї маленької поступки. Його бліде обличчя, з якого він устиг стерти борошно, потемніло. Дивний швидкий погляд, і враз сірі очі його засвітилися. Вона злякалась, хотіла відсмикнути руку, але пекар міцно тримав її. Вона ще ніколи не бачила, щоб людські очі загорялися так раптово. Його завжди тьмяні зіниці наче спалахнули зеленуватим вогнем, а обличчя набрало шоколадного відтінку. Вона вважала слово "пристрасть" смішним, але тепер збагнула, що це таке, проте збагнула надто пізно.

Чи справді вона така гарна? Всі чоловіки вважали її гарною, і вона знала, що не стратила ще вроди, хоч зуби й почали хитатись. Однак ще ні в кого з чоловіків не спалахували так раптово очі і ні в кого так зненацька не темніло обличчя. Пекар нахилився й став цілувати їй руку пересохлими губами, незграбно, по-хлоп'ячому, і щось мурмотів, чого вона не могла втямити: глухе, чарівливе, ритмічне казання з незрозумілих слів. ТІЛЬКИ одне слово з-поміж усіх вона розрізнила — "щасливий".